«У роботі медика найважче чути, коли пацієнт просить допомогти, але лікар вже безсилий…»
«Прикордоння» поспілкувалось з молодою лікаркою Рава-Руської поліклініки та Рава-Руської районної лікарні Нелею Мазур. Медик розповіла про виклики, переваги та недоліки у роботі лікаря, – йдеться у №12 (148) газети “Прикордоння”.
– Неле Андріївно, чому ви вирішили стати медиком?
– Професію лікаря обрала ще у дитинстві, з цією мрією доросла і пішла навчатись в медичну академію. Завжди хотіла допомагати людям боротися з їхніми недугами, переконувати у необхідності лікування та бачити їхнє щасливе одужання.
– Який ваш найперший «медичний» спогад, що запам’ятався?
– Коли навчалась на другому курсі і ще зовсім не ішлося про лікування пацієнтів, ми проходили санітарську практику в Полтавському геріатричному інтернаті. Там доживали віку одинокі, покинуті сам-на-сам зі своїми хворобами пенсіонери. Кожен зі студентів мав свою кімнату з пацієнтами, за якими доглядали. Мені дісталася кімната з чоловіками, один із яких був інвалідом. Його життя – повне трагедій: на війні в Афганістані втратив дві ноги, одну руку, родичі від нього відмовилися. Він багато розповідав про своє життя різні цікаві та смішні історії.
За два місяці я сильно звикла до цього дідуся. В один черговий день практики я прийшла до його палати і привіталася, але відповіді від нього так і не отримала – дідусь лежав лицем до стіни і не реагував на мій прихід. Я зрозуміла, що його життя обірвалося… Цю ситуацію я пам’ятаю досі, адже це була перша смерть, яку я констатувала.
– Чи часто доводилось зустрічатись з такими випадками надалі?
– Коли прийшла працювати в «Хоспіс», а надалі – у паліативне відділення, то – так, майже кожен місяць, а буває і частіше.
– Кілька років ви працювали завідувачем відділення «Хоспіс», у якому опікувались старенькими пацієнтами. Зараз ви працюєте у паліативному відділенні в Раві-Руській. Чи відрізняється специфіка роботи з такими пацієнтами?
– Паліативну хоспісну допомогу надають невиліковно хворим пацієнтам, починаючи з моменту, коли встановлений діагноз щодо прогресуючого невиліковного захворювання. Це – онкозахворювання, захворювання з порушенням функції ходи, наслідки гострого порушення мозкового кровообігу, які мають важку дегенеративну, дементну патологію головного мозку, хворобу Альцгеймера тощо. Специфіка нашого відділення полягає, в першу чергу, у догляді, лікуванні хронічного больового синдрому, симптоматичній терапії, психологічній і духовній підтримці пацієнта та його родини. Тобто наше відділення забезпечує покращення останніх днів життя пацієнта, полегшення його фізичних та моральних страждань та членів родини.
– Що у роботі медика найважче?
– Найважче, мабуть, чути, коли пацієнт просить про допомогу, вилікувати його, бо він хоче жити, а ти реально розумієш, що з його діагнозом можеш допомогти лише гідним знеболенням. Інколи доводиться бути психологом, а інколи – навіть обманути, бо коли просить пацієнт щоб приїхали родичі, а вони – зайняті своїми буденними справами і не знаходять часу, щоб попрощатися або навідати важкохворого, мусимо придумувати історію про серйозні невідкладні справи дочки чи сина, аби зайвий раз не засмучувати пацієнта.
– Бувають смішні випадки у медичній практиці?
– Так, дуже часто, коли пацієнти переплутали як приймати ліки. Якось у моєї колеги була ситуація, коли вона пацієнтові, якому було понад 70 років, прописала меновазин – рідину протизапальну, яку намазують на шкіру. Вона все йому пояснила, написала як правильно застосовувати. Через кілька днів він прийшов і сказав, що нічого не допомагає. Коли вона почала детально уточнювати, як саме він застосовував його, виявилось, що не мазав на шкіру, а пив. Слава Богові обійшлось лище розладом шлунку, а могло б призвести і до виразки. Подібні випадки трапляються часто через неуважність самих пацієнтів.
– Часто доводиться мати справу з пацієнтами, які займаються самолікуванням?
– На початку лікарської практики у мене трапився випадок з пацієнтом, який не хотів вірити у всю серйозність свого захворювання і займався самолікуванням. Прийшовши на прийом, він скаржився на кашель, задишку, субфібрильну температуру, яка тривала вже протягом трьох тижнів, недугу, слабкість. Всі ці симптоми почалися начебто після того як він попрацював на городі, мовляв, нічого страшного, таке в мене вже було і минулося.
Після проведеного лікування полегшення частково настало. Я переконувала пацієнта пройти додаткові обстеження, але він, махнувши рукою, нібито нічого страшного, сказав, що не потрібне йому обстеження, бо не має на це часу: «Чимось полікуюся», – відповів. Слухати про госпіталізацію і переконання на обстеження він не хотів.
Минуло ще три тижні і чоловік знову звернувся і вже сам просив щось робити, бо нестерпно все болить, задишка і кашель посилились. Обстеживши його, виявили, на жаль, невиліковну хворобу – рак легень. От до чого призводить самолікування і зневажливе ставлення до свого здоров’я.
Є пацієнти, які до свого здоров’я ставляться відповідально і роблять все, що скаже лікар, незалежно від того, чи це обстеження можна пройти на місці, чи треба кудись їхати. Але, на жаль, нерідко є і такі, з якими потрібно проводити бесіди не на одному прийомі і пояснювати, які є ризики щодо їхнього здоров’я, якщо вони не зроблять те чи інше обстеження. Інколи це вдається дуже важко, так як багато шукають порад в Інтернеті і вважають його вірним другом у прийнятті рішення. Але ж не всі статті там пишуть лікарі.
– І як бути лікарю у таких ситуаціях?
– Я намагаюсь обійти конфлікти, пояснюючи або обираючи вирішення проблеми іншим шляхом. Але є різні пацієнти і для всіх лікар добрим не буде.
– Але ж буває, що і лікарі помиляються….
– Так, від цього ніхто не застрахований. Однак кваліфікований лікар завжди визнає свою помилку і намагатиметься компенсувати наслідки, до яких вона призвела.
– Що подобається у роботі медика?
– Величезне щастя для лікаря вилікувати хворого і спостерігати за тим, як впевнено до нього повертається здоров’я. Мені, як і кожному лікарю, подобається, коли є точно поставлений діагноз, адже це означає, що нам вдалося «докопатися» до причини, зібрати до купи пазли симптомів в одну картину. Я люблю свою роботу за те, що можу бути корисною для людства, допомагати людям бути здоровими.
– Чи не страшно працювати в умовах коронавірусу?
– Звичайно, закрадалися думки про те, що на прийомі і я можу інфікуватися цією недугою, яка забрала стільки людських життів. Тому, напевно, через це я не бачила своїх батьків вже більше як два місяці.
Коли я приймала пацієнтів з підозрою на коронавірус, то, насамперед, переживала про них, а не за себе, бо людина, якій сказали, що у неї підозра на COVID-19, має страх більший, аніж лікар. Тому в цей момент забуваю про свої емоції.
– Реформа первинної ланки медицини означає, що пацієнт ледь не цілодобово має «доступ» до свого сімейного лікаря. Наскільки «великим» є втручанням роботи в особисте життя?
– Це, мабуть, найболючіше запитання не тільки для мене. Інколи пацієнти не розуміють, що лікар – це теж людина, яка має сім’ю, домашні обов’язки і все те, чим займається кожна людина. Зазвичай цьому передують телефонні дзвінки, як тільки закінчується робочий день лікаря, обов’язково хтось має зателефонувати і вимагати лікування по телефону на кшталт «Порадьте, що мені робити, в мене вже два дні температура і кашель?». На зустрічне запитання чому ви не звернулися в поліклініку зранку або два дні тому, коли все почалося, відповідь зазвичай стандартна – «Я думала (думав), що до вечора пройде». Так лікар замість того, щоб приділити час своїй сім’ї, витрачає свій сімейний час на розмови з пацієнтом, якому просто ліньки було прийти в поліклініку.
Звісно, бувають випадки і такі, коли чекати до ранку неможливо і зателефонувати потрібно і вночі – і це нормально. Але, як правило, все навпаки.
– Яка ваша мрія як медика?
– Моя мрія як медика (і не тільки моя), щоб наш уряд нарешті гідно оцінив роботу медичних працівників і вони почали отримувати заслужену зарплату, щоб наші лікарні не зверталися по допомогу до волонтерських організацій, а заробляли на свої потреби самостійно.
