«Кожушки» – пропаганда не лише української пісні, а й сімейних цінностей

Ансамбль «Кожушки» – один із найвідоміших сімейних колективів не лише на Жовківщині, а й у Львівській області. Його учасниками є подружжя з Магерова – Лариса та Богдан Кожушки, а також їхні діти – Наталія і Богдан. У минулому році колектив, який має статус «народного», відсвяткував своє 15-річчя. А у січні відбувся сольний концерт ансамблю у районному місті Миколаєві Львівської області, звідки родом пані Лариса. Вона і розповіла «Прикордонню» про творчий шлях колективу.

– Пані Ларисо, як виникли «Кожушки»?
– Передумовою було те, що ми з Богданом разом навчались у Львівському музично-педагогічному училищі, де познайомились, зустрічались, а пізніше й одружились. Тож це закономірно, що заспівали разом. В дуеті ми напрацювали досить великий репертуар. Спочатку виступали у Магерівському Народному домі, а згодом нас почали запрошувати на різноманітні заходи в інші міста. Протягом десяти років ми співали в дуеті, мали дуже багато концертів.

Саме в той час наша донька Наталя почала навчатись гри на флейті у Рава-Руській дитячій музичній школі. Щойно взяла інструмент до рук та видобула перші виразні звуки, як Богдан вже залучив її до нашого спільного музикування. Отак з дуету виникло тріо.

Син, коли ще був малим, не виявляв бажання грати та виступати разом із нами – віддавав перевагу футболу. Проте, коли побачив, що ми постійно їздимо на різні гастролі, в т. ч. і за кордон, зацікавився і також став частинкою нашого ансамблю. Спочатку грав на перкусіях, а вже пізніше – на акордеоні.

– Назва «Кожушки» – і логічна, і водночас оригінальна. Адже Ваша сім’я – Кожушки (наголос на «у»), а ансамбль – «Кожушки» (наголос на «и»). Як виникла думка так назватися?

– Над назвою колективу довго не думали. Батько Богдана був родом із села Замок і жив у тій його частині, що мала назву Кожушки. Природно, що у декого може виникнути асоціація з кожушками як елементом одягу, але назва нашого ансамблю походить саме від назви родового помістя. А воно, мабуть, назване так тому, що там жили Кожушки (сміється, – Авт.)

– До речі, кожушки є елементом ваших сценічних костюмів. Це так було задумано одразу?

– Насправді, ні. Справа в тому, що певний час ми виступали без них. Але коли нам із залу почали вигукувати ««Кожушки», де ваші кожушки?», тоді задумались над тим, що маємо мати свій сценічний образ і стиль. До речі, маємо кожушки у двох варіантах – одні є короткими та розшитими, так званий «осінній» варіант, а інші, гуньки, – зимові, більш теплі.

Десять років тому ми стали одними із шести переможців конкурсу на сценічні костюми між творчими колективами Львівщини. Нам були виділені значні кошти, а костюми шили і вишивали у спеціалізованій майстерні у Львові.

Як визначались із репертуаром, коли створювали ансамбль?

– Коли створювали «Кожушки», Богдан сказав, що співатимемо ті пісні, які нам подобаються. Втім, багато залежить від того, чи подобається пісня йому особисто, адже саме він займається її наступною обробкою та аранжуванням. Буває, що пісня одразу “не ляже на серце”, або ж немає до неї натхнення, тоді її відкладаємо і повертаємось до неї згодом.

Якось Богдан сказав, що коли матимемо власну пісню, то наш колектив отримає свою нову, особливу якість, стане більш цікавим. Він почав писати пісні. Так у репертуарі “Кожушків” з’явились пісні на слова, музику та аранжування Богдана Кожушка.

Загалом, наш репертуар вималювався у три складові: авторська та народна пісня, а також колядки і щедрівки.

– Яким був перший виступ «Кожушків»?

– Він є найбільш пам’ятним. Це було на фестивалі у Магерові у липні 2002 року. Ми виконали наші перші пісні у складі тріо – «В гаю зелененькім» та «Мине розлука» (лемківська та авторська). Одна знайома вчителька Магерівської школи схвально відгукнулась про наш виступ. Цей перший відгук був для нас дуже важливим. Почути добре слово – завжди приємно.

– «Кожушки» – це можливість творчої самореалізації, спосіб гарно у колі сім’ї провести час чи, можливо, комерційний проект? Що це для Вас?

– Однозначно, що «Кожушки» не є комерційним проектом. Наш ансамбль – це час музичного спілкування, який ми проводимо у колі сім’ї. Коли люди разом роблять якусь спільну справу, то в духовному сенсі це дуже надихає, дає потужний енергетичний заряд. Дуже люблю наші спільні репетиції, поїздки, виступи, позитивні емоції, що вони дарують, усвідомлення істини, що ми разом, що ми є.

Другий важливий фактор – це можливість поділитись піснею з іншими людьми, однодумцями, тими, хто тебе слухає.

«Кожушки» – це своєрідна пропаганда не лише української пісні, а, в першу чергу, сімейних цінностей.

Сімейний ансамбль – це є хороший орієнтир на те, що справді важливе у житті, а саме – на сім’ю, як основу суспільства.

– Ваш чоловік залучений також в іншому колективі, діти – навчаються у вищих навчальних закладах і також виступають поза «Кожушками». Крім того і Ви, і пан Богдан – є викладачами у музичній школі. Чи ці фактори не ставали загрозою існування колективу і чи взагалі були у колективі кризові моменти?

– Звичайно, інколи певні перешкоди виникали. Особисто у мене ніколи не з’являлись зрадливі думки припинити цю діяльність, також застерігаю й інших учасників ансамблю. Тому ніхто навіть не намагається починати подібні розмови чи ухилятися від участі у репетиціях та виступах (сміється, – Авт.).

– Як визначені функції у колективі між вами?

– Пошуком фестивалів, у яких братимемо участь, займаюся я. Також відповідаю за костюми і, разом з донькою, – за ведення сторінок ансамблю у соціальних мережах.

Контактною особою, коли нас запрошують виступити, є Богдан як керівник ансамблю. Сольними концертами, організаційними моментами щодо їхнього проведення здебільшого займається мій батько – М. М. Адамчук, який протягом усього життя працює у сфері культури. Суттєво нам допомагає викладач Рава-Руської дитячої музичної школи Андрій Іванюра, який також є колегою Богдана у колективі «Равське Ретро». Він розробляє дизайн афіш для наших концертів.

– «Кожушки» – учасник великої кількості концертів, фестивалів, конкурсів, володар багатьох нагород. Що з цього всього для вас є найціннішим?

– У 2006 році о. Михайло Микита, який був парохом храму св.Юрія (УГКЦ) у Магерові, організовував конкурс сучасної української духовної пісні «Пісня серця». Умовою участі було виконання нової пісні на духовну тематику. Богдан створив пісню «Дякуємо, Боже». З нею ми здобули перемогу спочатку на єпархіальному етапі у Жовкві, а згодом – на митрополичому у Львові, і, насамкінець, взяли участь у гала-концерті в Києві. На концерті був присутній Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Любомир Гузар/ Усвідомлення того, що ми виступаємо перед знаковою в історії України людиною надзвичайно нас надихнуло. Я пам’ятаю його добру усмішку.

Другою знаковою подією для нас була участь у І Міжнародному фестивалі музикуючих родин у Лєшнюві (РП). Він відбувався у монастирі отців Паолінів, який був збудований на місці біля джерела, де з’явилась Діва Марія. На фестивалі ми виконали одну пісню польською мовою “Panie nasz” та дві — українською: на сл. о. Мендруня, муз. М. Дацка “О, Божа Мати, Діво прекрасна” та “Дякуємо, Боже”. За свій виступ ми отримали Ґран-прі. Для нас це була приємна несподіванка, адже перша далека поїздка на фестиваль відразу принесла нам успіх.

– А де б хотіли ще виступити, де раніше не виступали?

– Хотіли б виступити на фестивалі лемківської пісні у Польщі. Але щось постійно цьому перешкоджає: то не можемо спонсорів знайти, то графік поїздки нас не влаштовує. Хотіли б також виступити у Києві на фестивалі, який пов’язаний із українською родинною піснею.

Точно не хотіли б брати участь у фонограмному концерті.

– Ваш ансамбль – народний. Чи означає, що для вашого колективу цей статус – вершина творчості?

– Думаю, коли колектив отримує звання “народного”, то усвідомлює певну відповідальність. Це звання для колективу означає, що він досягнув високого виконавського рівня. Але це не значить, що можна “почивати на лаврах”. Звання зобов’язує працювати ще більше і краще. Цього ми прагнемо і над цим працюємо.

– «Кожушки» стануть сімейним надбанням?

– Однозначно! (усміхається, – Авт.). Я мрію про той час, коли нас у колективі стане більше, коли «Кожушки» будуть вже не сімейним, а родинним колективом. Наші діти пішли у музичну сферу, тож, можливо, вони теж поєднаються з однодумцями, які розумітимуть одне одного.

– Кому «Кожушки» завдячують у своїй творчій діяльності?

– Багато у чому завдячуємо моєму татові – Миколі Адамчуку, який організував нам багато сольних концертів, забезпечував інформаційну підтримку; о. Михайлу Микиті, який нас запрошував до участі у багатьох концертах та фестивалях, Юрію Антківу – співорганізатору фестивалю «Велика коляда», на який нас постійно запрошують і, завдяки якому ми значно розширили репертуар колядок та щедрівок; Володимиру Кузику, адже саме він запропонував нам взяти участь у конкурсі колективів, де ми вибороли право на пошиття сценічних костюмів та запросив до участі у зйомках фільму “ДНК” ЛОДТРК; вдячні Андрію Рою – директору ГО Західного регіонального Центру перепідготовки та соціальної адаптації військовослужбовців. Завдяки запрошенню п.Андрія ми мали честь виступити із концертною програмою на святкуванні 25-річчя створення громади українців Вільнюса у Литві та взяли участь у святковому концерті з нагоди 25-річчя створення Львівської обласної Спілки офіцерів України (Львів). Окрема подяка фотографам зі Львова — Галині Зав та Ігору Боднару, які супроводжують нас на фестивалях та концертах, роблять об’ємні серії світлин та здійснюють записи, які потім можна прослухати у Youtube.

Хочу згадати також про методиста відділу культури і туризму Жовківської районної державної адміністрації Іванну Луцик, яка на початках створення “Кожушків” активно нас підтримувала та запрошувала на різноманітні заходи у Жовкві та Львові.

З колективів найтісніше співпрацюємо, звісно, із «Равським Ретро». Теплі стосунки у нас склалися також із вокальним ансамблем “Журавка” Жовківського РНД, дуетом Ольги та Андрієм Брезовськими з Рави-Руської.

Андрій Бучко

Comments

comments

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *