«Перший успіх у конкурсі «Коронація слова» не пішов мені на користь»

Поділитись

Герой сьогоднішнього нашого номера – письменник і вчитель Петро Лущик. Мабуть, серед письменників Жовківщини наразі він є якщо не найвідомішим, то точно одним із таких, адже є п’ятиразовим лауреатом однієї із найпрестижніших літературних премій «Коронація слова», а його книги друкує одне із найбільших українських видавництв.

Петре Михайловичу, розкажіть про себе: де і коли народились, навчались, працювали, де проживаєте, ким є Ваша сім’я, скільки усього творів маєте написаних та опублікованих, які нагороди?

Можливо, для равчан буде несподіванкою, але я народився у Раві-Руській – саме до пологового відділенням тамтешньої лікарні було ближче з Бишкова. Оскільки це сталося 12 липня, то й відпала потреба вигадувати, як мене назвати. Після закінчення Бишківської школи поступив на фізичний факультет Львівського університету і от вже 35 років працюю у Сопошинській школі. Тобто практично все може життя, за винятком студентських років, я пов’язаний із нашим районом. Сім’я вчительська, з дружиною ще й працюємо разом. Починаючи з 2005 року, коли став, так би мовити на авторську стезю, вийшли мої тринадцять книг. Вони, власне, і є моїми нагородами.

Село Лущики – це родинне село?

Серед моїх предків – а свій родовід я прослідкував до початку XVIII сторіччя – поміщиків не було, щоб мати власне село. Колись ця місцевість належала до чи не найбільшого села на Галичині – Кам’янки-Волоської, до якої належали менші села і хутори. Цілком можливо, що колись на місці мого села поселився Лущик, звідти і пішла назва. У нас взагалі хутірна система і багато назв походять від прізвищ.

Чи були у родині вчителі чи письменники?

Про письменників не знаю, я, напевне, перший, а вчителем був мій брат Федір, який практично все життя пропрацював вчителем фізики у Великих Мостах.

Чому Ви пішли навчатись на фізичний факультет?

У мене практично не було вибору. Для мене авторитетом був мій брат, то й дорога мені була на фізичний факультет Львівського університету.

Як стали вчителем і чому саме у Сопошині?

Це може видатися дивним, але це сталося випадково. Я подавав документи на спеціальність «радіофізика», але не добрав пів бала. Перевівся на «чисту» фізику і не шкодую за цим. А в Сопошин приїхав за розподілом.

Коли почали писали?

Якщо чесно, то я ніколи не міг похвалитися, що є молодим письменником. Моя перша книга, яка так і не потрапила до книгарень, вийшла тоді, коли мені вже було за сорок. А писати почав тому, що одного разу прочитав дуже нудну книгу і зрозумів, що можу писати краще. Це, звичайно, дещо спрощене пояснення.

Про що був ваш перший твір? Розкажіть історію його написання.

«Полювання на дрохв» в журналі «Книжник-ревю» охарактеризували як історико-авантюрний. Тут я спробував уперше дещо схематично описати історію своєї родини. Окремою книгою вийшли перші дві частини твору, потім з’явилися ще чотири, але до широкого загалу читачів книга не потрапила. Цьому сприяли певні обставини.

Чому пишете саме історичні романи? І чи є серед Ваших праць твори іншого жанру?

У школі та й під час навчання університеті також я не любив читати історичних романів. Це чи не єдиний аж надто політизований жанр. І з нахилом до соціалізму й комунізму у ті часи. Це переходило всі границі, тому бажання читати історичне не було. Звичайно, коли-не-коли щастило дістати зарубіжних авторів, тоді це було захоплююче читання. Найбільше я любив наукову фантастику і саме конкретно так звану «тверду наукову фантастику». Тут певно давався взнаки мій вибір фізики. Серед виданих книг є одна така. Називається «Орел проти кентавра». Готовий ще один рукопис, але до нього просто не доходять руки. Можливо, з часом вийде ще один роман у фантастичному жанрі.
Хотілося якось заповнити той вакуум, якого було багато у 70-80 роки. До того ж мої історичні романи – не суто науково історичні (історики певно знайдуть там і невідповідності і художній вимисел); я їх відношу до історико-авантюрних романів. До того ж хороші історичні романи починаються там, де закінчуються більш-менш достовірні відомості про події, а в історії України таких «пунктів» дуже багато. Однією з моїх найбільш читаючих книг були «100 загадок історії», тобто вибір у мене був великий. Що ж до фантастики, то це мій найулюбленіший жанр ще з шкільких та студентських років, а навчання на фізика цьому посприяло.

Як обираєте сюжети? Що Вас до цього підштовхує, надихає?

Хороший історичний роман починається там, де закінчуються більш-менш достовірні відомості про описувані події. Тоді в автора є досить великі можливості для написання хорошого твору. А українська історія настільки цікава і недосліджена, що, гадаю, нас чекає ще не один роман. І я не маю на увазі лише себе.

Чи багато часу потрібно для того, аби написати роман?

Кожен роман пишеться по-різному. Звичайно, найбільше часу займає сама ідея і пошук матеріалів. Для цього використовую всі можливі джерела. Колись на подібне запитання я відповів: «І Вікіпедію також!» Тоді мені дорікнули, що дуже багато даних я переніс із цього доступного джерела. Зараз в Інтернеті є дуже багато посилань, скан-документів, тому проблем з пошуками немає. А видавництво зазвичай не тягне з виданням книги. Самі розумієте: час – то гроші!

Який роман Ви писали найдовше часу, а який – найменше?

Все-таки це моя перша книга «Полювання на дрохв». Вона складається з шести міні-книг, які писалися з певними паузами років п’ять, якщо не більше. А найменше часу, коли я написав книгу, це два місяці. Я взагалі-то людина настрою і можу за день написати цілий розділ, а можу залишити рукопис на пів слові й повернутися до нього через тиждень. На щастя, переважає перший варіант.

Як пишете книги: залучаєте додаткову літературу, вивчаєте тему чи пишете на основі власних знань, уявлень, досвіду?

Все вище перелічене. Коли я пишу, на екрані ноутбука одночасно відкрито до двадцяти вкладок. Часто буває, що розділ закінчується зовсім не так, як я планував. Зміни у текст вносяться в процесі написання.

Який Ваш роман для Вас є найціннішим чи найулюбленішим?

«Настане день, закінчиться війна…». Це біографічна книга про мою сім’ю, тому давалася вона мені важко, а водночас і легко. У мене були спогади мого тата, який став одним з головних героїв книги; фотографії діда Федора в драгунській уніформі; згадка про його перебування у концтаборі Талергоф. Так поступово і «намалювався» сюжет, а за ним і книга.

Яких авторів читаєте? Можливо, з кимось із популярних письменників товаришуєте?

Недавно для себе, нарешті, відкрив Ремарка. Захоплено прочитав «Друга світова» Черчилля. З письменниками спілкуюся в основному такими, які друкуються у тих же видавництвах, що і я: подружжя Литовченки, Андрій Процайло, Юлія Верба (це так би мовити спільний тандем: я пишу «Галицьку сагу», а вона «Одеську»), Галина Горицька – це вже про Київ… З деякими знайомий лише віртуально, у Фейсбуці, але при зустрічах наша дружба одразу так би мовити зматеріалізовується. Не можу не згадати моїх редакторів Олександра Красовицького та Миколу Мартинюка, яким вдячний за те, що повірили у мене.

Чи важко було знайти видавця?

Як не дивно це може звучати, але ні, не важко. Скажу більше: видавець мене знайшов сам. Це сталося на церемонії нагородження конкурсу «Коронація слова» у 2014 році. До мене підійшла представниця харківського видавництва «Фоліо» і поцікавилася, чи я не проти того, щоб вони видали мій рукопис. Я, як ви розумієте, проти не був і відтоді моя співпраця з «Фоліо» триває. Я розумію, що мій випадок є швидше за все винятком, аніж правилом, адже видавництва не спішать співпрацювати з невідомими авторами, але плюсом була моя участь і перемога у конкурсі «Коронація слова». Серед членів журі там є і видавці, які вже на стадії ознайомлення з рукописами відбирають ті, які їм цікаві. А вже коли у «Фоліо» вийшли декілька моїх книг, тоді я підійшов до Миколи Мартинюка, директора ПВД «Твердиня», і запропонував свій рукопис. Так у мене вийшло ще дві книги.

Що відчували, коли вийшла перша Ваша книга?

Вже й не пригадаєш, але, напевне, було таке відчуття – я це зробив!

Як відбувається видання ваших книг: за власний кошт, кошт видавництва, меценатів?

У книговидавництві є тенденція, що 90% всіх книг видається за рахунок самих авторів. На щастя, моя участь у конкурсі «Коронація слова» привернула увагу одного з найбільших видавництв і я належу до інших 10%.

З Вашого досвіду, чи реально письменнику заробляти на власних книгах?

Напевне, в Україні знайдеться лише декілька письменників, які можуть похвалитися, що живуть за рахунок продажу власних книг. Звичайно, не буду нікого називати, але така реальність. Колись мій колега і друг Андрій Кокотюха, автор чи не сімдесятьох виданих романів, говорив, що письменник має писати так, щоб на його романі зняли фільм. Тоді можливо і можна говорити про якийсь заробіток. А так пишу тому, що це мені подобається.

Ви – п’ятиразовий лауреат премії Коронація слова. Що для Вас означають ці нагороди?

Вони є лише підтвердженням того, що я міг це зробити і зробив. До того ж це лише нагороди за рукописи. Тут найголовніше не залишитися автором одного роману і по можливості одного жанру. Нагороди, звичайно, приємно, але найголовніше у самому конкурсі, звідки, власне, і ці нагороди, це атмосфера спілкування між друзями.

Між першою та другою преміями, які Ви отримали, минуло 10 років. Надалі ви отримали чотири премії впродовж шести років. Що змінилось, що забезпечило Вам такий успіх?

Може це і видасться дивним, але перший успіх у конкурсі «Коронація слова» не пішов мені на користь. Це був перший конкурс, на який я вислав рукопис, і одразу отримав диплом лауреата. Напевне, тоді мені подумалося, що з дзеркала на мене дивиться великий письменник. Кожного року я продовжував висилати рукописи, але жодної реакція не отримав (конкурс анонімний). Потім було декілька років перерви, аж у 2014 році «Тамплієри короля Данила» отримали відзнаку.

Яка з цих нагород для вас найцінніша?

Звичайно, нагорода за найулюбленіший роман. «Хата на околиці села» отримав третю премію «Коронації слова», а сама книга вийшла під назвою «Настане день, закінчиться війна…»

Що або хто для Вас є музою? Звідки черпаєте натхнення?

Саме життя є таким невичерпним джерелом натхнення, що й музи не потрібно!

Чи важко бути і вчителем, і письменником водночас?

Я стараюсь, щоб вони не перетиналися. В школі я вчитель, у вільний від роботи час (хоч на вчительській роботі його мало) я пишу. Але як говорив раніше, я людина настрою.

Ви відчуваєте себе більше вчителем чи письменником?

Написання романів – це моє хобі. Звичайно, це приносить певні плоди, але лише хобі. Я вчитель, працюю в школі вже 35 років, маю випускників, якими сміливо можу гордитися.

Які поради можете дати тим, хто хоче писати, але не знає як почати, а також письменникам-початківцям?

Не думаю, що є якась універсальна відповідь на це запитання. Кожен приходить до письменництва по-різному, хоч дещо спільне, звичайно, є. Що ж спробую дати пораду, вірніше, поради. По-перше, пишіть! Пишіть так, щоб це сподобалося хоча б одній людині: вам самому. Поставте себе на місце читача. Чи готові ви купити книгу не тому, що це написали ви, а тому, що вона цікава. Поставте себе на місце видавця. Чи готові ви пожертвувати своїми грошима і видати на свій страх і ризик ваш роман. По-друге, обов’язково висилайте рукопис на літературний конкурс. Хотів сказати, конкурси, але саме на конкурс «Коронація слова». По-трете. Не надто радійте, коли ваш рукопис відзначать. Головне, щоб він став книгою. По-четверте. Не переживайте, коли його не помітять і не треба говорити «Все пропало!». І п’яте! Незалежно від того, що буде – третій чи четвертий варіант – продовжуйте писати і висилати на конкурс.

Що робити авторам, які мають написані твори, але не знають як їх опублікувати?

Відправляти свої рукописи на літературний конкурс «Коронація слова». І це я кажу не тому, що саме через нього я став автором стількох виданих книг. Це універсальний конкурс, де є лише дві вимоги: писати добре і писати українською мовою. Конкурс є повністю анонімний, рукописи підписані псевдонімом і ніхто до церемонії оголошення переможців не знає справжніх імен авторів. Тому не варто боятися, що ваш рукопис розкритикують. Навіть якщо це станеться, то ніхто не знатиме, кого конкретно критикують. А рукопис, який не прийшов цього року, можна висилати наступного. Вже переробивши.

Яка Ваша мрія як письменника?

– Зараз з видавництвом «Фоліо» ми плануємо видати семитомну сагу про історію Галичини. Вона так і називається – «Галицька сага». Події у творі охоплюють час від 1914 року по 1946 рік, тобто час неймовірних важких, кривавих і водночас героїчних подій. Наразі вже вийшло перші два томи саги «Велика війна» та «Тінь незалежності». Третій том перебуває у видавництві і, сподіваюсь, до львівського Форуму видавців також побачить світ. Гадаю, це буде найкраще, що я написав до того.

Петро Михайлович Лущик – письменник, вчитель. Народився 12 липня 1963 року у Раві-Руській. Дитинство провів у селі Бишкові, де і закінчив сільську школу. У 1980-1985 роках навчався на фізичному факультеті Львівського університету імені Івана Франка. З 1985 року працює вчителем фізики та інформатики у Сопошинській школі. Проживає у Сопошині.
Автор 13 романів: 2005 р. — «Полювання на дрохв», 2014 р. — «Тамплієри короля Данила» (, 2015 р. — «Настане день, закінчиться війна», 2016 р.— «Ратники князя Лева», 2017 р. — «Отроки княжича Юрія», 2017 р. — «Поміж двох орлів», 2017 р. — «Таємниця зошита без палітурок», 2018 р. — «Орел проти кентавра», 2018 р. — «Мушкет з лілією», 2019 р. — «Мій друг Франц Йосиф», 2019 р. — «Манускрипт з минулого», 2020 р. — «Галицька сага»: «Велика війна». Книга 1, 2020 р. — «Галицька сага»: «Тінь незалежності». Книга 2.

Андрій Бучко, газета “Прикордоння” №16 (152) від 19 серпня 2020 року

Comments

comments