«Лише поштою у минулому році ми відправили близько 50 тонн допомоги на передову»

Поділитись

Україна вже третій рік перебуває у стані фактичної війни з Росією. На самому її початку, протягом тривалого часу і зараз допомога, яку організовують і надають волонтери для українських захисників Вітчизни, була і є чи не однією з найважливіших для ефективної боротьби з агресором. 

У Раві-Руській волонтерських рух з надання допомоги воїнам АТО очолила росіянка за національністю Раїса Тітова. Вона разом з кількома іншими волонтерами чи не перші організували роботу зі збору допомоги для учасників АТО, найперше, з Рави-Руської. 

Крім того, Раїса Тітова була одним із організаторів урочистих зустрічей загиблих в АТО равчан Володимира Збишка та Віталія Кравченка, є ініціатором встановлення пам’ятника Героям Небесної Сотні та АТО у Раві-Руській, співорганізатором зустрічей рава-руських дітей з пораненими бійцями, які перебувають на лікуванні в Львівському військовому госпіталі. Саме Раїса Тітова і стала героїнею сьогоднішньої рубрики «Обличчя».

– Пані Раїсо, ваші родичі, усі брати проживають у Росії. Чи змінились ваші відносини з ними після анексії Криму, війни на Донбасі?

– Так. І мова навіть не про родичів з Росії. З двоюрідною сестрою з Кривого Рогу ми не спілкуємось вже третій рік – від початку Майдану. Мене навіть назвали бандерівкою (Сміється, – Авт.).

З друзями, однокласниками з Росії раніше ми регулярно спілкувалися по телефону, через соціальні мережі. Тепер цього немає. 

З рідними ж братами продовжуємо спілкуватися. Вони усе розуміють, однак в Росії ситуація така, що змінити нічого неможливо, кожен живе у своєму маленькому світі. Про політику ми не розмовляємо.

Колись в Росії до родичів я їздила кілька разів на рік. Однак за останні три роки жодного разу там не була. У минулому році планувала поїхати туди, однак старший брат мене відмовив від цієї ідеї, боявся, що для мене це може бути небезпечно.

З Росії сюди, ясна річ, теж ніхто не приїздить в гості. 

– Чи знають вони, що ви – волонтер, допомагаєте українській армії?

– Так, знають. Старший брат жартує, що я ще зі шкільних років постійно щось відстоювала, добивалась справедливості.

Це – моє життя, Україна – моя держава, в якій я живу, тому свій внесок для її розвитку мушу зробити.

– Чи не сумуєте? Адже, як-не-як, це – ваша Мала Батьківщина?

– Звісно, там у мене і брати, і племінники, і друзі. Вони мене любили, добре ставились. Однак наразі я не можу уявити, як ступити на ту землю після всіх цих подій.

– Чому після розпаду СРСР з Німеччини ви переїхали до України, а не повернулися у Росію?

– На наш з чоловіком вибір щодо продовження військової служби після розпаду СРСР вплинула моя мати. Багато родичів по материній лінії стали жертвами сталінських репресій у 30-х рр. Тому вона думала, що в Україні, яка є набагато меншою державою ніж Росія, буде краще. 

– З чого почалася ваша волонтерська діяльність?

– Ще коли розпочався Майдан, у листопаді 2013 року, я приїздила до Львова, долучалась до мітингів. Моя донька тоді була студенткою, теж брала участь у протестах.

Тоді людей закликали допомагати мітингувальникам у Києві.

Безпосередньо займатися збором допомоги я почала тоді, коли наші хлопці (з Рави-Руської, Яворова – Авт.) відправлялись в зону АТО. У Львові в супермаркетах тоді стояли волонтери, збирали допомогу для військових на Донбасі. Я почала цікавитися як все відбувається, познайомилась з ними, зокрема, із організації «Допомога армії України».

Разом з Тетяною Соколовою, Вірою Івановою ми вирішили розпочати збір допомоги для равчан, які відправилися у зону АТО. В ДОСах (колишнє військове містечко, – Авт.) ми розвішали оголошення, що в певний день протягом певного часу буде проводитись збір допомоги для бійців першого батальйону 24-ї механізованої бригади. З 10 до 17 години біля території полку мешканців ДОСів приносили все, що могли: від продуктів і до одягу. У прошнурованих та пронумерованих книгах ми робили відповідні записи. 

Усього зібраного було настільки багато, що ми не знали де це все зберігати до відправлення. Міський голова Ірина Верещук  запропонувала зробити пункт збору у приміщенні громадських організацій по вул. Грушевського, 25. Там ми по черзі чергували, люди приносили різну допомогу.

Звісно, допомоги від людей було недостатньо, тому я почала звертатись до ГО «Допомога армії України», які передавали усе необхідні для військових 24-ї бригади. Коли про нашу волонтерську діяльність стало відомо більше, до нас вже почали звертатися самі мобілізовані не лише з Рави-Руської, а й її околиць з проханням конкретної допомоги: форми, миючих засобів, продуктів тощо. 

– Чи рахували ви скільки всього допомоги за більш як півтора року зібрали і передали військовим?

– Точної цифри сказати неможливо, оскільки допомогу і привозили безпосередньо у військову частину у Яворів (скільки це було разів – навіть не рахували), і двічі відвозили у Лисичанськ, і пересилали через пошту. Лише через останню у минулому році ми відправили 54 палети з допомогою на передову – загалом близько 50 тонн. 

– Які зараз основні джерела надходження допомоги?

– Учнівські, батьківські, педагогічні колективи шкіл, церкви і парафіяни, а також голови сільських рад. Зараз вони надають найбільше допомоги.

– Як змінилися потреби військових за час, який ви займаєтесь волонтерством?

– Зараз вже не така гостра потреба у продуктах. Крім того, якщо раніше прохання військових були дуже узагальненими, то тепер вони більш конкретні.

– Як змінилася підтримка равчан, рівень їхньої допомоги?

– Ті, хто допомагав, ті і допомагають. Як на мене, загалом люди вже втомилися від постійних закликів, прохань про допомогу. Можливо, у багатьох є недовіра до волонтерів, до того, що їхні кошти, продукти, одяг чи інші речі дістануться тим, кому треба. Не виключено, що підвищення заробітних плат для військових теж вплинуло на рівень підтримки з боку інших людей.

Загалом, у селах люди більш активні, ніж у Раві. Можливо, це через те, що там люди мають більше власних овочів, продуктів і їм фінансово легше надавати допомогу, ніж мешканцям міст, де допомога зводиться, в основному, до матеріальних пожертв.

– Особисто ви – не втомилися?

– І серед волонтерів вже є чимало тих, які не витримують напруги, ритму, які панують довкола війни і на самій війни. Немало з них покинули займатися організацією допомоги через нервові зриви, інші вже не можуть витримати психологічно. 

Особисто мені теж важко, але я, мабуть, триматимуся до останнього, допоки усе це не завершиться. 

– Що для вас у волонтерській роботі є найважчим?

– Мабуть, знайти для військових ті речі, які є фінансово дорогими. Якщо зібрати продукти, одяг проблем, в принципі, немає, то такі речі як тепловізор, рації тощо придбати дуже дорого. 

– Чи відчуваєте підтримку як волонтер?
– Так. Фактично, всі, до кого звертаюсь, намагаються допомагати. Школи, до прикладу, ніколи не відмовляли у допомозі, хоча я розумію, що і в них можливості не безмежні. Тому намагаємось залучати їх почергово. Крім того, є люди, щоправда, їх небагато, які постійно самі звертаються з пропозицією допомогти, цікавляться, що необхідно.

– Що вам запам’яталося найбільше у вашій волонтерській діяльності?

– Зустрічі з хлопцями, які поверталися з фронту, з дітьми у школі, коли бачимо їхню радість від того, що вони допомагають. 

– Зараз триває третій рік війни. Чи, на вашу думку, все ще існує потреба у волонтерах і їхній роботі?

– Думаю, що існує. Можливо, волонтерська допомога зараз не така помітна, як ще рік чи два тому, але психологічно для хлопців, які перебувають на війні, відчуття того, що про них хтось не лише пам’ятає, а й дбає, й дуже і дуже важливим. 

Хотіла б подякувати тим, без кого наша волонтерська діяльність не була б можливою. Зокрема, неабияк нам допомагають Олена Грабас, Наталія та Тарас Вишинські, Надія та Роман Вишинські, Тетяна Сокола, Віра Іванова, Ольга Дроботій, Олена Гриценко, Віра Дацко, Ірина Була, Наталія Качмар, Наталія Стадницька, Оксана та Богдан Осьмаки, Анатолій Бакун, Галина Слотвінська, Мирослава Лозинська, Наталія Станіславська, Надія і Володимир Когути, Віра Зінько, Микола Минжоса, колектив магазину «Могорич», учні і педагоги Рава-Руського професійного ліцею, дитячого садка №2 «Берізка».

Андрій Бучко, газета “Прикордоння” №3 (75) від 4 червн 2016 року

 

Comments

comments