Біль та гордість Рави

Наша Батьківщина має надзвичайно багату культурно-історичну спадщину. Кожна епоха залишає нам пам’ятки архітектури чи історії, що зберігають в собі згадку про певну визначну подію, що, можливо, докорінно змінила життя держави, про певну визначну постать, що так чи інакше вплинула на становлення й розвиток країни. Подібні пам’ятки є важливим джерелом історичного досвіду поколінь різних етноконфесійних спільнот, що містить різнобічну інформацію про розвиток суспільства в минулому та сьогоденні.

Україна багата на славетні святі місця – храми, лаври і монастирі. Протягом багатьох століть вони були для українців не лише носіями духовності, культури, мистецтва, науки і освіти, а й осередками розради і допомоги. Ми маємо безліч сіл та містечок, у яких все дихає історією й духом гостинного українського народу. Вони мають унікальний колорит і неповторну архітектуру, тут збереглися неповторні палаци, замки, церкви, костели – цінні об’єкти, які здійснюють позитивний вплив на сталий економічний, соціальний розвиток місцевої громади, її туристичної індустрії. Окремі пам’ятки внесені в реєстр історико-архітектурних пам’яток завдяки своєму особливому архітектурному чи історичному значенню. Багато з них зникло, залишивши свій слід в історії та культурі українського народу, деякі перетворені на музеї, а в інших збереглися тільки руїни – а це наша невідома історія, яку ми втрачаємо, це сотні тисяч історико-культурних пам’яток, які на межі знищення.

Яскравим прикладом може слугувати Костел св. Михайла із монастирем реформатів, що розташований у Раві-Руській – це пам’ятка архітектури національного значення, зразок християнського сакрального будівництва першої половини XVIII століття. 

Костел був збудований у 1732-1739 роках на місці старого дерев’яного костелу. До слова, останній постійно був місцем для проведення богослужінь монахів Ордену Братів Менших Францисканців, які прийшли в Раву-Руську у 1725 році і, дотримуючись своєї статутної мети, жили між людьми, мандрували, проповідували на мові простого народу бідність і аскетизм, займалися доброчинністю. Брати реформати працювали тут до 1946 року. Деякі члени ордену загинули мученицькою смертю в концтаборах в часи гітлерівського терору. 

Костел був збудований у бароковому стилі XVIII століття за проектом відомого італійського архітектора Паоло Фонтани, який був придворним будівничим покровителя ордену Святого Губерта, князя Павла Карла Санґушка. Будівництво тривало близько 8 років. Добудовано монастир під наглядом першого пріора (настоятеля) о. Яна Тхурого. Роботи завершено 1734 року. А вже у 1738 року відбулося освячення костелу на ім’я святого Михайла. 

1776 року белзький каштелян Анджей та його дружина Катажина з Жечицьких фундували виготовлення двох алегоричних статуй жінок вівтаря храму, які виконав львівський сницар Полейовський Ян.  Пізніше до костелу було прибудовано двоповерховий монастир з келіями. Фундатором монастиря був Єжи Жечицкі На території ансамблю, оточеного мурами з в’їзними воротами (що існують і сьогодні), збереглися залишки монастирського саду з криницею.

Костел св. Михаїла є кам’яною однонавною спорудою в стилі бароко. Пам’ятка архітектури відноситься до типу реформаторських костелів ХVІІІ ст. Як на диво, в інтер’єрі костелу до нашого часу збереглися сліди настінного розпису ХІХ століття, фрагменти дерев’яних вівтарів. Монастир кілька разів грунтовно оновлювали. Це відбувалось у  1902, 1930-35 роках. Брати реформати працювали тут до 1946 року. Костел виконував свої функції до 1941 року, коли на терени Равщини увірвалися німецькі війська. З того часу і у післявоєнний період костел використовували як склад продуктів та різноманітних товарів, а пізніше у монастирі було розміщено машино-тракторну станцію. 

На цей час, як на диво, в костелі розміщений занедбаний склад з новими взуттєвими підошвами. сьогодні костел не використовується та постійно руйнується, втрачаючи безцінні внутрішні та зовнішні розписи. Ця пам’ятка так само, як і безлічі інших архітектурних споруд по всій Україні, які свого часу були епіцентрами історичних подій та якими пишались минулі покоління, є зі своєю славною і багатою історією. Однак, нині вони ще не втратили історичної цінності, але стали просто непотрібними та забутими світом. На жаль, вони залишені на поталу часу, який невблаганний до цих творінь. Безпосередньо з костелом виникають проблеми, пов’язані з його збереженням. Можливо, причиною є те, що місцеві жителі не оберігають пам’ятку архітектури національного значення належним чином, не цікавляться долею та історією костелу. Місцева громада не усвідомлює цінності історико-культурної спадщини та необхідності її збереження та відновлення.

Стан костелу на сьогодні є вкрай незадовільним. Історична будівля є із значним пошкодженнями та нестійкістю. Більшу частину даху зруйновано, що призводить до псування будівлі. Дана архітектурна перлина не має господаря і заростає травою та змушує стискатися серця туристів та місцевих мешканців від жалю. Адже унікальна пам’ятка потребує негайного відновлення. Потрібно вжити заходів з консервації та ремонту об’єкта. В іншому випадку процес руйнування буде прогресувати. 

Загалом за двадцять років незалежності стан наших пам’яток хіба що погіршився. Чому так відбувається? Перша причина — недостатнє фінансування. Адже реставраційні роботи вимагають величезних витрат: вони у 5-10 разів дорожчі, ніж будівельні. Щодо нашого костелу, то грошей на порятунок архітектурної спадщини місто, аналогічно, не має, а держава не виділяє. Так, наприклад, у законі України про охорону культурної спадщини йдеться, що об’єкти,  які розташовані на  території України, охороняються державою. Але, вважаємо, якщо пам’ятки дійсно перебувають під опікою держави, то вони повинні мати належний вигляд. Держава повинна фінансувати об’єкти культурної спадщини, їхню реконструкцію та ремонт. 

Відповідно до можливостей і відповідно до положень Конституції і законодавства Україна має формулювати, розвивати і здійснювати загальнонаціональну політику, основною метою якої є використання всіх можливостей для забезпечення дієвого захисту, зберігання і створення достоїнств своєї культурної спадщини. Питання охорони пам’яток архітектури залишається надзвичайно актуальним. Сьогодні можна констатувати, що вона здійснюється не належним чином. Таке становище склалося через порушення або невиконання чинного законодавства, яке згідно з міжнародним досвідом передбачає утворення органів охорони культурної спадщини місцевих державних адміністрацій, що не забезпечено, та низку інших нереалізованих заходів. Бездумна та безвідповідальна політика владних структур у сфері збереження пам’яток архітектури призвела до безповоротної втрати низки унікальних архітектурних шедеврів. Ми не можемо допустити, щоб такий стан речей продовжувався надалі, і якщо мова йде про костел св. Михайла та монастир реформатів, то потрібно знову в черговий раз зауважити, що він потребує негайного ремонту та заходів щодо укріплення фізичного стану, відновлення втрачених або пошкоджених елементів із забезпеченням збереження їхньої автентичності. 

За умов, коли державні структури через брак фінансування неспроможні забезпечити належний рівень ремонтно-реставраційних робіт, одним з оптимальних шляхів розв’язання цього питання є створення відповідних благодійницьких фондів і залучення спонсорів, які б забезпечили їхнє відновлення та використання в туристично-рекреаційних цілях. Є випадки, коли в палацах та замках, наприклад, розміщують кафе. Як варіант, можна віддати частину приміщення в оренду приватній структурі, але зобов’язати її утримувати всю будівлю в належному стані. Необхідно підписати охоронний договір, у якому передбачити, які роботи на пам’ятці повинен виконати орендар. У такий спосіб за кілька років можна відреставрувати пам’ятку. При цьому саму будівлю потрібно залишити в державній власності. 

У випадку з костелом, то можна було б його музеєфікувати, тобто привести його в стан, придатний для екскурсійного відвідування. Теми екскурсійних відвідувань могли б бути різноманітними: від діяльності тут Братів реформаторів і до життя монахів у цьому монастирі у цілому. Безумовно, якщо не користуватись такими можливостями, то урешті, ці безцінні скарби українського народу залишатимуться в руїнах, доки фінансування культурних потреб здійснюватиметься за залишковим принципом, а державні органи та широка громадськість не приділятимуть цій справі належної уваги.

Пам’ятаймо, що стан довкілля та нашої культурної спадщини разом з усіма пам’ятками архітектури є безпосередньо у наших руках. Тож не залишаймось байдужими до об’єктів культури, що існують поряд з нами, у наших селах, містечках та містах. Тому що вони, як нам відомо, показують наш культурний розвиток та є обличчям усієї нації.

Юлія Гедз, газета “Прикордоння” №3 (75) від 4 червня 2016 року

Comments

comments

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *