Отець Іван Іваничко шість років працював… залізничником!

22 квітня виповнилося 40 років душпастирства отця Івана Іваничка у Раві-Руській, у церкві св. Юрія. За цей час парох головного греко-католицького храму міста, найбільшої його парафії, можна вважати, став справжній духовним настоятелем для більшості равчан, адже з усіх священиків міста він служить тут найдовше. Отець Іван причетний до великої кількості знакових подій в історії Рави-Руської та її околицях, у першу чергу, в духовному та культурному напрямках.  Тож з нагоди ювілею духовного служіння равчанам журналісти газети “Прикордоння” і поспілкувалися з ним.
 
– Отче, Ви досить пізно пішли навчатися у духовну семінарію – у 26 років. Це вже солідний вік для визначення свого професійного заняття, роботи. Як сталося, що Ви пішли навчатися у духовну семінарію?
 
– Це мене постійно переслідувало, так би мовити, ходило за мною по п’ятках. Ще у дитячі роки я вбирався у якусь плахту, щось собі бурмотів під ніс, наче грав роль священика. І це мене переслідувало скрізь – де би я не був і що би не робив. Я намагався поступати у технікуми, але це мене не задовольняло, тоді я пішов у семінарію. І там зрозумів, що воно – моє.
 
– У ті часи країна була атеїстичною і стати священиком було досить відважно, навіть – ризиковано. Як ваші рідні відреагували на таке рішення?
 
– Вони казали, що зі мною люди будуть соромитися сідати поруч у автобусі. Згодом рідні ці слова забрали назад і навіть не хотіли, щоби я про них згадував при зустрічах (Сміється, – Авт.)
– Зараз Ви – греко-католицький священик, а до виходу УГКЦ з підпілля – були священиком Руської православної церкви. Отже, можна стверджувати, що в душі Ви були греко-католиком завжди?
 
– Так. Окрім того, я був хрещений як греко-католик ще до заборони УГКЦ. І на практиці, коли хрестив дітей, то хрестив їх в лоно католицької церкви. Звісно, робив це подумки.
 
– Тобто так Ви боролися з внутрішнім протиріччями: в душі – католик, на практиці – православний?
 
– Я не бачив протиріч щодо обряду. Якось мене вирішили проконтролювати, прийшли до церкви і  кажуть, начебто люди подейкують, що я службу відправляю по-уніатський (уніати – інша назва греко-католиків, – Авт). А я кажу: «Як це по-уніатськи?» Справа в тому, що уніатська церква свого богослужіння не мала, а користувалася православним богослужінням. Тому я й відповів, що не знаю, як це «по-уніатськи». 
– Чи важко на зламі 80-х – 90-х рр. у Раві було вибороти греко-католицьку парафію?
 
– Ні, не важко. Після однією зі Служб Божих я залишив людей на парафіяльні збори, закликав їх визначитися щодо того, яку церкву обирати – ту, яка тут була колись, Московського, чи Київського патріархату, не звертаючи уваги на мене – де я буду і ким буду. І всі проголосували за греко-католицьку церкву. Серед парафіян лише одна жінка не голосувала – вона була немісцева і не брала участі у виборі. І так, з 18 листопада 1989 року, церква св. Юрія у Раві-Руській знову стала греко-католицькою.
 
– До Рави Ви перейшли зі служіння у Монастирку, де були парохом храму 7 років. Чому вирішили перебратися сюди, а не залишитися у селі? Вам більше хотілося до міста?
– Зовсім ні. На той момент у Раві все виглядало досить «сіро»: тут був полк, багато військових, партійних діячів, торгових точок. А людей, які би відвідували церкву, було дуже мало. Рава, як ми жартували, це було «16 республік», оскільки людей тут було зі всіх-усюди. В основному, корінними сім’ями на той момент тут були Галаси, Руді та Горячі, усі інші – здебільшого приїжджі. Монастирок же був селом, де переважна більшість людей були корінними жителями. 
– До 1976 року Ви бували у Раві-Руській чи тоді знайомство з парафією було і знайомством з містом одночасно?
 
– Вперше тут я побував у 1961 році. Тоді у Раві я був проїздом до Угнова. Автостанція тоді була у центрі міста на місці п’ятиповерхівки (сучасна вул. Коновальця, 12 – Авт.).
 
– Чи могли тоді подумати, що у майбутньому Ваше життя буде пов’язане з Равою?
– Ні, я тоді ще працював на залізниці.
– Звернули тоді увагу на церкву Юри? Яке перше враження склалося від міста?
– Рава тоді виглядала пишно. Поруч із вокзалом був фонтан із лебедями, у центрі міста – клумби. Церква Юри ж тоді була цегляного кольору. 
– У якому стані була парафія, коли Ви її очолили?
– Перш за все, був гарний хор. Тривалий час його очолював дяк Яків Ковалів, після нього, при моєму настоятельстві, Григорій Процик. У хорі було чимало старших людей. Коли відбувався якийсь похорон, то багато партійних діячів, працівників сфери торгівлі у місті вибігали на вулицю слухати із захопленням як церковний хор провадив похорон. 
 
– Чи була різниця між парафіянами Рави та Монастирка?
 
– Це було небо і земля щодо релігійної свідомості, обрядовості, християнських звичаїв. У Раві люди загалом були менш релігійними. Однак тут була і невелика група тих, які були ревними греко-католиками.
– Чи важко було адаптуватися, налагодити діалог з рава-руськими парафіянами?
– Греко-католицька частина парафії, про яку я згадав, у перші два роки мене вивчала. Коли вони пізнали мене, як це їм вдалося – не знаю, тоді повірили, що в душі і серці я є католицьким священиком. Вони мені довіряли, вірили.
 
– Як вдалося завоювати довіру парафіян?
– Якось так вийшло. Багато людей були такими, що побували в Сибіру і контактували зі мною, подейкують, що дехто з них їздили у моє рідне село, дізнавались про мене та мою родину. Після цього мій статус серед них став бути на належно високому рівні. Крім того, я завжди користувався можливістю поспілкуватися з людьми при богослужіннях. 
– Як змінилася парафія церкви св. Юри у Раві-Руській за 40 років Вашого душпастирства?
– Найперше, вона розрослася. Наприклад, парафія церкви Вознесіння Господнього, що у Раві-Руській під горою Вовковицею, утворилася із тих людей, які відвідували церкву св. Юрія. Тут для них вже були підготовлені дяк, керівник хору, група людей, які щодня відвідують церкву. Подібне є і на парафіях у селах Раті та Шабельні. 
– У подібних випадках, коли в одному невеличкому місті чи селі утворюється нова парафія, керівники старої дуже часто обурюються, їм прикро, образливо. Чи Ви цього не відчуваєте?
– Ні. Навпаки, колись я думав так, аби у Раві в парку біля міської ради збудувати собор, щоби його купол нагадував вашингтонських Білий дім, аби там відправляли кілька священиків. Однак того не вийшло.
– Чому?
– Тому що перешкоджали.
– Хто перешкоджав?
– Певні люди серед громади, які були проти цього. Вони наводили різні аргументи, аби посіяти непевність щодо цих планів. Мовляв, інші конфесії будуть протестувати і т.п. Словом, звели плани нанівець.
Зрештою, вирішили будувати під Вовковицею капличку. Я тоді пожартував словами: «Що, буде Рава капличкова?» Ці слова їх стривожили і вони розпочали будівництво церкви.
Втім, дуже добре, що церква там постала, що там є парафіяни, священик. Ми є одновірці і це прекрасно. 
– Чи зараз будівництво собору є актуальним, чи воно потрібне?
 
– Можливо, така потреба і виникне. Однак наразі я не бачу охочих, ініціаторів для цієї справи.
– Який період за 40 років, протягом яких Ви очолюєте парафію, для Вас був найскладнішим?
– Найскладнішими були роки з 2000 до 2005. У той час були атаки, аби я конче забрався з парафії і виїхав звідси.
– З чим це було пов’язано?
– Це були причини, які виникли на побутовому рівні. Через це деякі особи вирішили мені, так би мовити, помститися.
Очевидно справа була і щодо урядовців, щоправда, не міських. У часи радянської влади я не співпрацював ні з ким, ні від кого не був залежним. А вже в часи незалежності, можливо, вони побоювалися, що я буду виступати проти них, виявляти їхні, так би мовити, гріхи, вчинки, поступки, «гульки», які я бачив і знав.
– Як вдалося всі ці пристрасті вгомонити?
– На публічних заходах  під час виступів когось з урядовців я нічого їм не говорив. Як тільки приходила неділя, я здійснював богослужіння так, начебто нічого й не було. Я ніколи й ні на кого не робив атаки, ні кого не «ґанджував».
– На останніх виборах до місцевих рад, зокрема, і у Львівській області, серед кандидатів у депутати були і священики різних конфесій. Як ставитесь до цього?
– Брати участь у виборах, ставати депутатами, мерами не є гріхом. Проте я точно переконаний, що політика – це брудне діло, а церква того не терпить.
А чи брали б Ви участь у виборах?
– До мене з таким питаннях ніколи ніхто не звертався, однак навіть якби й так, я би не погодився, оскільки на це не вчився. 
Був випадок, коли КДБ пропонувало мені співпрацю. Однак я відмовився і пояснив, що не є політиком, на це не вчився і своїм незнанням можу їм лише нашкодити. І на тому все закінчилось.
– За 47 років священства Ви провели не одну тисячу сповідей. Чи були випадки, коли сповідь якоїсь людини не залишала Вас у спокої, не виходила із голови?
– Чогось надзвичайного, разючого у моїй практиці не траплялося, наприклад, вбивства людини чи грабежів. Найтяжчі гріхи стосувалися абортів у жінок. 
– А священики сповідаються?
– Так, обов’язково. Я ходжу до сповіді щомісяця, переважно до старших священиків. 
– Невже у священиків є гріхи?
– (Сміється, – Авт.) Ще більше ніж у будь-кого. Чому столяр живе без стола, а швець – без чобіт? Бо перший каже, що зробить собі такий стіл, якого немає ні в кого. І зробив, але – козла. А другий – що пошиє для себе найкраще взуття, але так у «шлапаках» та сандалях вік прожив.
 
Священики – це ті ж люди, що і всі, але мають інші обов’язки. 
 
– Які виклики на Вашу думку, сьогодні є у священиків?
 
– Думаю, на священика у теперішній час варто висвячувати кандидатів не молодших 70 років. Зараз дуже багато спокус, на які кожна людина реагує по-різному, але не звертати на них уваги не може. Не розумію, як молодий монах витримує того, щоби їм не піддаватися. Старші ж люди вже пережили це, стають більш спокійнішими. Так само і зі священиками – у більш зрілому віці вони вже можуть дивитися на людей не як на об’єкт спокуси, а як на Боже створіння. Тому у 20 років бути священиком дуже важко.
– Важко пригадати, аби Ви не були у церкві, в місті, аби десь виїздили на відпочинок. Ви завжди «на місці». Чи священики відпочивають? Особисто ви – берете відпустки, якщо такі, звісно, передбачені?
 
– За 47 років мого служіння я ніколи і ніде не відпочивав. Крім Одеси я ніякого місця більше не бачив. Усе інше, Львівщина, Волинська, Рівненська, Закарпатська, Івано-Франківська області були проїздом, коли я ще працював на залізниці. Навіть у рідному Києві ніколи не бував.
 
– Чому так сталося?
– Якось так вийшло, що складалися такі умови, коли плани, якщо вони і були, постійно перекреслювались. Так складались життєві обставини.
– За роки, які Ви очолюєте парафію, у церкві св. Юрія багато чого змінилося. З останнього – реставрація храму, будівництво огорожі, літньої каплички для богослужінь, місця для освячення води, дому для прання церковної білизни тощо. Церква зазнала багато змін…
– Дуже часто це відбивалося болісно, навіть подейкували, що я готую церкву до переходу на православ’я. До прикладу, аби деякі речі у храмі не пропали, оскільки вони під впливом часу та зовнішніх чинників знищувались, ми їх змушені були переставляти, чи, скажімо, робити невеликі реконструкції.
– Чим Ви найбільше пишаєтесь як настоятель парафії церкви св. Юрія?
– Єдине, чим пишаюся, це тим, що не пішов з Рави-Руської. Це для мене найважливіше. У мене була можливість піти у велике селище Оброшине, але я принципово вирішив залишитись тут, оскільки були певні люди, які казали, що «прибрати» звідси можуть мене дуже легко. Піти – дуже легко. Але неприємний слід залишиться і піде з тобою.
 
– А чи є щось таке, про що шкодуєте?
 
– Таких речей є багато, часто може навіть і не помітних для мене. Важко виокремити щось конкретно.
– Рава-Руська – центр деканату. Чому Ви не стали деканом?
– Я ним ніколи і не хотів бути. Натомість хотів стати митрофорним. Особливого значення це не має, але вбрання священика робить більш «багатшим». Для цього треба мати заслуги у єпископа, робити певні справи організаційні.
 
– За роки Незалежності Ви причетні чи не до всіх знакових подій, в першу чергу, релігійних, в місті та його околицях. Яка з них для Вас є найбільш пам’ятною, найбільш важливою?
 
(Задумався, – Авт.). Я організував шість парафій: у Потеличі, Річках, Старому Селі, і три – у Раві-Руській. У цій справі мав зустрічі з відомим дисидентом Іваном Гелем, який наприкінці 80-х років займався справами легалізації УГКЦ.
Важливим також є відвідини могили Січових Стрільців. Можливо, тому, що я їх люблю.  І щороку – освячення пасок.
– Якою бачите парафію у Раві-Руській, наприклад, через десять років?
– Такою ж, як і зараз, але з поглибленою свідомістю – релігійною і національною.
 
Андрій Бучко, газета “Прикордоння” №2 (74) від 27 квітня 2016 року

Comments

comments

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *