Ярослав Серкіз: «Ще жоден науковець не ставив перед собою завдання написати об’єктивну, науково обґрунтовану історію Рави-Руської…»
У сьогоднішньому номері газети публікуємо інтерв’ю з нашим земляком, істориком та краєзнавцем, багаторічним дослідником історії Равщини, передусім, Рави-Руської, Ярославом Серкізом. Протягом останніх більш як п’ятдесяти років він зібрав величезний масив інформації з історії міста. Невелику її частину ми публікуємо на шпальтах «Прикордоння» з 2015 року. Це – й історична хроніка, й нариси про відомих людей, чиє життя та діяльність було пов’язане з Равою-Руською. Більша частина їх ще очікує на публікацію, в тому числі, і у вигляді книг.
Ярослава Серкіза сміливо можна назвати головним претендентом на звання літописця Рави-Руської. Нещодавно він відсвяткував 80-річний ювілей. З цієї нагоди ми поспілкувалися з ним про минуле, сучасне та майбутнє Рави-Руської в контексті історії.
– Ярославе Івановичу, якою пригадуєте Раву-Руську у часи вашого дитинства? Що найперше згадується?
– У пам’яті виринає 1944 рік, коли у вересні пішов у перший клас Рава-Руської середньої школи №1. По дорозі до школи гнітюче враження справляв зруйнований центр міста, який рік перед цим зруйнували гітлерівці: міська ратуша, божниця, навколишні будинки.
У повоєнні роки велике задоволення отримував, спостерігаючи за матчами футбольного турніру на старому міському стадіоні (поруч біля сучасної міської алеї, – Авт). Запам’ятався вислів одного з тренерів, коли його запитували про майбутній результат матчу його команди: «М’яч круглий, земля рівна».
Десь у 1951 році на цьому ж стадіоні щороку відбувалася районна сільськогосподарська виставка, де можна було оглянути досягнення хліборобів і тваринників району.
Згадуються черги за хлібом під час дії карткової системи і грізний з вигляду старшина міліції Ганзенко, який намагався навести порядок у черзі. А ще пам’ятаю (смак і досі на язиці) смачну гречану кашу з підсмаженою цибулею в їдальні міської пожежної команди і оглядини міста з балкону пожежної вежі (зараз – вежа з годинником по вул. Грушевського, – Авт.), де батько, дядько і тесть працювали, як тоді казали, «стражпожарниками».
– Мені відомо, що ви володієте великим масивом інформації з історії, в тому числі, Рави-Руської. Як його зібрали? З яких джерел отримали? З чого розпочинали?
– Під час навчання у школі одним з моїх улюблених предметів була історія (вчитель Галина Іванівна Моргун) та німецька мова (вчитель Богдан Йосипович Куриляк). І хоч сталося так, що за базовою освітою я став філологом-славістом і вчителем української мови, через якийсь час перекваліфікувався і став істориком. Пам’ятаю, як під час вступного іспиту (тоді з історії СРСР) екзаменатор зауважив: «Юначе, ви помилились у виборі факультету. Вам потрібно було вступати на історичний».
Історією нашого міста я почав займатися у 1963 році, коли працював учителем української мови і літератури Рава-Руської школи-інтернату. Разом зі своїм однокласником Василем Віхтем написав коротку історію міста, використавши для цього опубліковану літературу та матеріали львівських архівів. Варіант цієї історії, який дещо доповнив львівський історик Павлюк, був опублікований у 1968 році в окремому томі «Історії Української РСР» – «Львівська область». Правда, мого прізвища під нарисом не було. Пояснення було банально простим: під ним не може бути більше двох прізвищ. І це тоді, коли, наприклад, під нарисом про Дрогобич стояло сім прізвищ!
– Чи був збір інформації з історії Рави-Руської ціллю, чи це відбувалося мимоволі, в контексті Вашої роботи як краєзнавця, науковця?
– Перефразовуючи шевченківські рядки, я б сказав: «Неначе цвяшок в мозок вбитий цю Раву-Руську я ношу». На жаль, після написання короткої історії Рави-Руської у 1963 році була велика перерва у зборі матеріалів. Лише після відновлення незалежності України збір інформації став більш-менш систематичним. Я склав бібліографію до історії міста, почав вести хроніку, опрацьовувати опубліковану літературу. Особливий акцент зробив на збір матеріалів до життєписів людей, що народилися, працювали, поховані у Раві-Руській. На сьогодні підготовлено понад 100 біографічних довідок до майбутнього видання «Рава-Руська в іменах». До цього «воза» запряг автора інтерв’ю. Хочемо спільними зусиллями і при сприянні благодійників видрукувати цей біографічний довідник.
– Як використовуєте чи плануєте використовувати цю інформацію?
– Тут «у пригоді» стала газета «Прикордоння» – на її шпальтах вже опубліковано 10 біографічних нарисів про маловідомих равчан, статті «Був колись Потелич гончарною столицею», «Слідами потелицьких гончарів», «Іван Франко і Равщина, «Що Ти навіки звешся Руська Рава!», добірку дат і подій під рубрикою «День в історії Рави-Руської». Готовий продовжувати і надалі.
– Чи є планах написати історію Рави-Руської?
– Сьогодні підготувати до видання об’єктивну і наукову історію міста одній людині практично неможливо. Для цього потрібно створити творчий колектив, залучивши до нього равських істориків і краєзнавців та працівників львівських архівів, розробити концепцію і структурний проект історії, визначити конкретні завдання кожного члена колективу і… до 415-ої річниці – у 2019 році заснування міста з допомогою благодійників-патріотів Рави-Руської реалізувати проект.
– Ви сказали – до 415-ї річниці… Нещодавно на шпальтах нашої газети була опублікована ваша стаття, у якій ви розвінчали міфи з історії Рави-Руської. Зокрема, і про першу згадку про місто, яка, як ви стверджуєте, майже на 150 років пізніша, ніж вважається…
– Цю статтю я «виношував» тривалий час. Її написанню передували прискіпливий аналіз публікацій в українській і польській історіографії, консультації з львівськими вченими – і професором Миколою Крикуном, доцентом Андрієм Зайцем, варшавським істориком професором Анджеєм Янечеком, дослідження якого використані у цій статті. А приблизну дату заснування Рави-Руської, 1604 рік, вдалося встановити за допомогою праць відомого польського історика Мавриція Горна. Її він вивів на підставі документів міського белзьского суду та коронної метрики.
– Чи багато неточностей містить «офіційна» історія міста? Чому, на Вашу думку, вони виникли і виникають?
– Міфи творять люди, далекі від історії нашого міста. Вони сліпо вірять у те, що вже надруковано, не задумуються і не прагнуть перевірити чи той, чи інший факт, дата відповідають дійсності. А дехто просто фантазує, видумує і обнародує. Як, наприклад, про дату заснування Рави-Руської в неіснуючих хроніках і навіть літописах. Або, що перша церква у місті споруджена у 1386 році (ця дату в Інтернеті називає один з мандрівних туристів). Хоч в тому ж Інтернеті вміщена інформація про те, що це ніщо інше як охоронний номер церкви св.Юрія у Раві-Руській, під яким вона занесена як пам’ятка архітектури до Державного реєстру України. Дослідники історії церкви давно встановили, що перша дерев’яна церква і перший дерев’яний костел споруджені у 1612 році для парафіян обох конфесій, що заселили недавно «народжене» місто. А пожежну вежу вперто називають ратушею Рави-Руської, хоч відомо, що двоповерхову ратушу (її фото є на старих фотографіях в Інтернеті і статті), як я вже розповідав, зруйнували гітлерівці у 1943 році.
– Рава – досить давнє місто. Чому, на Вашу думку, воно досі немає фахово написаної з наукової точки зору?
– Та тому, що ще жоден науковець не ставив перед собою такого завдання. А для її написання потрібно чимало часу та й, зрештою, коштів. Необхідно сумлінно опрацювати відповідні документи, що відклалися в архівах Києва, Львова і Польщі, проаналізувати праці польських вчених, які займалися дослідженням історії Белзького воєводства, до якого до 1793 року входила Рава-Руська. Не обійтися без вивчення документів, що зберігаються в архівах Служби безпеки України в Києві та Львові, пошуку публікацій про Раву-Руську у виданнях української діаспори, в Інтернеті, в газетах, що виходили у Раві-Руській, Яворові, Жовкві.
– Також у Раві немає музею. Ви колись організували музей бойової слави у Рава-Руській школі-інтернаті. Крім того, Ви написали замітку про необхідність створення у місті музейного осередку, у якій, зокрема, описали і історію музеїв, які тут існували раніше. Чи реально, на Вашу думку, через десятиліття відсутності музею у місті, його тут організувати? Як це зробити, з чого почати?
– У 1935 –1940 роках у місті був краєзнавчий музей. У 1940 році його ліквідували, скоріше всього тому, що в ньому були експонати, які не подобалися новій владі. Частину з 600 експонатів «профільтрували» і передали Львівському музею етнографії і художнього промислу.
Відомо, що музей – це скриня, наповнена речами, документами, фотографіями тощо. Тому потрібно звернутися до мешканців міста з проханням дарувати майбутньому музеєві експонати (у зверненні слід вказати, які предмети, речі, документи потрібно дарувати, зазначити, що під експонатами стоятиме прізвище дарувальника, просити заможних равчан зробити грошові пожертвування для створення фонду музею, кошти з якого будуть спрямовані на створення та утримання музею). Потрібен правовий документ, тобто рішення міської ради, яким буде визначення приміщення під музей, створено організаційний комітет, визначено відповідальну особу, яка буде приймати на збереження майбутні експонати, вказати кошти на встановлення сигналізації, виготовлення вітрин, стендів та іншого обладнання, придбання технічних засобів, відкрито рахунок в міському банку для формування фонду музею. На допомогу у створенні музею варто запросити наукових працівників Львівського історичного музею, укласти договір з Музеєм етнографії і художнього промислу про передачу окремих експонатів на тимчасове зберігання равському музею.
Але новостворений музей (потрібно визначити його офіційну назву) не повинен «оживати» лише під час екскурсій. Він має займатися в міру можливостей науковою і видавничою діяльністю, організовувати відзначення ювілеїв видатних українців, проводити зустрічі з письменниками, митцями, відомими равчанами тощо.
– Повертаючись до музею бойової слави. Зі здобуттям Незалежності його було знищено. Чи варто було це робити? Невже цінності надалі, відкинувши комуністичну пропаганду, він не мав?
– Щоб знищити, великого розуму не треба. Без сумніву, окремі експонати цієї кімнати-музею могли б зайняти своє місце у новоствореному музеї історії міста.
– Свого часу ви ініціювали перейменування у Раві-Руській кількох вулиць. Назвіть, які пропонуєте назвати по-іншому?
– Не так давно попередньому складу міської ради я пропонував повернути історичну назву вулиці Папірна (бічна вулиці Богдана Хмельницького, нині – Івана Богуна, раніше –Зелена). Назва свідчила про те, що вона була останньою перед паперовою фабрикою (папірнею), яка діяла в місті у 1618 – 1812 роках і постачала високоякісний папір видавництвам Львова для друку богослужебних книг. На мою думку, слід змінити назву вулиці Богачевської на вулицю Богачевських. У газеті «Прикордоння» можна прочитати нарис «Равський слід родини Богачевських» (див. №2 (61) від 14 лютого та №3 (62) від 12 березня 2015 року, – Авт.).
На виконання Закону Верховної Ради України про декомунізацію слід перейменувати щонайменше чотири – вулиці 91-го прикордонного загону, 41-ої стрілецької дивізії, Залізної дивізії, Перемоги. Натомість можна запропонувати назвати іменами видатних уродженців Рави-Руської: Євгенії Зарицької – співачки світової слави, Володимира Божика – відомого хорового диригента, композитора, бандуриста, співака, Михайла Климкевича – правника, військового і громадського діяча, сотника УГА, майора дивізії «Галичина», Романа Пачовського – художника, мистецтвознавця, мецената. Найближчим часом я надішлю міській раді список і біографічні довідки равчан (понад 20 осіб), імена яких можна присвоїти новим вулицям або тим, які підлягають перейменуванню. Цілком підтримую пропозицію про те, що потрібно розробити і затвердити положення про порядок найменувань і перейменувань вулиць міста.
– Загалом, чи можна Раву-Руська вважати історичним містом, адже, виходить, що ні точної дати заснування невідомо, ні достовірних відомостей про виникнення міста немає, ні науково написаної історії, ні збережених достатньої кількості наукових пам’яток тут немає?
– Кожне місто історичне, має той чи інший вік, багату чи менш багату історію, видатних уродженців, відомі або маловідомі події. Наше місто не перестає бути історичним, хоч засноване не близько 1455 року, а близько 1604 (ця дата встановлена на підставі архівних документів, а не припущень, здогадів).
– У чому особливість, неповторність історії Рави-Руської?
– Насамперед, у його назві, особливо у другій частині – Руська. Адже, як відомо, «руси», «русини» (від Русь, Руська земля – перше українське державне утворення) – це самоназва українців і свідчить про те, що місто засноване на території Червоної (Галицької ) Русі. А ще місто особливе і тим, що з нього пішли «у світ незнаними шляхами» чимало українців, поляків, євреїв – знаних державних і політичних діячів, вчених, письменників, митців, спортсменів. Не у кожному українському місті побували наші гетьмани (Богдан Хмельницький, Іван Мазепа), королі й царі інших держав, (Август ІІ, Станіслав Ліщинський, Ян Собеський, Карл ХІІ, Петро І), письменники (Іван Франко, Лесь Мартович, Микола Угрин-Безгрішний, Ірина Вільде, Ростислав Братунь), релігійні діячі (Філарет), режисери і актори (Лесь Курбас, Катерина Рубчакова, Валерій Маренич), космонавти (Валерій Севастьянов), тренери і футболісти (Андрій Шевченко, Мирон Маркевич).
– Ви – уродженець села Річок. Чи маєте праці з історії цього села? Можливо, плануєте підготувати?
– Вважаю себе боржником перед рідним «гніздом» – Річками. Але дещо роблю, щоб «сплатити» борг – складаю літопис села, починаючи від першої писемної згадки 1531 року. Його після завершення передам землякам. Також я підготував до друку нарис про уродженця села Михайла Янчука – педагога і громадського діяча, іменем якого названа вулиця у польському місті Поланець (тут він був директором школи впродовж 25 років). Я зібрав біографічні дані про інших земляків – поета Володимира Бриня, полковника Станіслава Зелінського, церковного діяча Лукаша Макольондру, професора, доктора наук Броніслава Янчука, склав список воїнів УПА з Річок, жертв сталінських репресій, список публікацій про село.
– Який власний доробок, як науковця загалом, і як історика-краєзнавця, зокрема, для Вас є найбільш цінним?
– Серед них – навчально-методичний посібник «Історичне краєзнавство», «Короткий український дипломатичний словник», «Історія міжнародних відносин України» у двох частинах (керівник колективу), навчальний посібник «Нарис історії культури Львова», статті про Михайла Грушевського, його учня професора Мирона Кордобу, підготував до друку його щоденник.
– Чи хотіли б ще щось втілити, реалізувати, написати?
– У домашньому архіві припадають пилом рукописи статей «Іван Мазепа і Галичина», «Тарас Шевченко і Галичина», «Лесь Мартович і наш край», «Вшанування першодрукаря Йоганна Гутенберга в Україні», «Львів» на суші і на морі», «Іван Франко і Симон Петлюра», « Іван Франко й Олександр Коваленко», «Михайло Грушевський – меценат», «Відень у житті професора Мирона Кордуби», «Іларіон Свенціький – видатний український музеолог», «Чеські вчені у Львівському університеті», Історичне краєзнавство і національне виховання»,«Жіночий рух на Равщині», «Вулиці Львова: історико-краєзнавчий і політичний аспекти», «Чи потрібен Раві-Руській музей? «Ода Равській ратуші» (зруйнованій), збірники «Зарубіжні українці сміються», «Родзинки» Львова», «Видатні наддніпрянці і Галичина». Над цим ще варто попрацювати.
– Яка ваша мрія як історика?
– Ще за життя тримати в руках і читати історію славного українського (руського) міста Рави-Руської. Разом з отцем Іваном Іваничком підготувати і видати історію храму св.Юрія у Раві-Руській. А ще – виступити перед равчанами з бесідою «Що Ти навіки звешся Руська Рава». Як дасть Бог здоров’я, ці наміри можна втілити в життя!
Андрій Бучко, газета “Прикордоння” №7 (87) від 19 серпня 2017 року
