Щоб піти вчитися на священика о. Роман їздив на заробітки
У 2016 році виповнилося 25 років священства настоятеля церкви Вознесіння Господнього у Раві-Руській, а також декана Рава-Руського деканату Сокальсько-Жовківської єпархії Української Греко-католицької Церкви о. Романа Улицького. Крім того, храм, парохом якого він є, цьогоріч також відзначив 10-річний ювілей. З цих нагод ми і поспілкувалися з о. Романом.
– о. Романе, Ви були наймолодшим серед братів. Чи це впливало на ставлення до Вас у сім’ї?
– У нас вдома різниці між дітьми не було. У всіх були певні обов’язки і кожен повинен був їх виконати.
– Чи думали в дитинстві, що будете священиком, чи хотіли ним стати?
– Не можу сказати, що у той час у мене були думки щодо духовного стану, але знаю одне – було цікаво, ми чекали того дня і вечора, щоби піти до монахинь, які жили у нас в селі, на молитву. Ці монахині підпільно нас, дітей, навчали духовності, возили до священиків до першого причастя. У мене навіть був записник з давніми піснями, молитвами. І мені така участь була цікавою. Якщо у дитини немає цікавості до чого, то вона того не прагне, знайде багато причин чогось не робити чи кудись не піти. Було цікаво вслухатися в спів, можливо, навіть не розуміючи деяких слів.
У певний період у нас вдома був перший радіоприймач на все село, який був спроможний вхоплювати Літургію з Ватикану. Майже кожної неділі, коли батько був вдома, наша хата в певній мірі перетворювалась на церкву, до нас сходились старенькі бабусі і слухали її, а я – разом з ними, мені було цікаво. Часом я навіть нехтував запрошеннями своїх однолітків кудись піти побігати чи побавитися, бо мені було цікаво послухати те, що старші люди слухали.
У церковному розумінні є термінологія – «повнота часу». Для того, щоб певна річ стала реальністю, потрібна повнота часу, коли вона дозріє, набереться об’єму. До того вона відкладається, ми можемо цього не зауважити, а вже згодом якось проявляється. Нічого надаремно не минає.
– Ви закінчили радіоелектроніку. Як стали священиком?
Колись я навіть не уявляв того аби одразу після закінчення школи стати священиком – де є відповідний навчальний заклад, які документи, знання необхідні для того, щоби там навчатися тощо я не знав. Те, що у людини повинна бути освіта, у нас в сім’ї всі було прекрасно відомо. Вже тепер я розумію, що бути священиком не означає мати лише духовну освіту. Священик живе серед людей і стикається з різними випадками і його життя в суспільстві зобов’язує його мати великий кругозір навіть в тих сферах, до яких він не має дотичності. Однак виникають такі моменти, коли від нього люди хочуть щось почути. Тому священик повинен бути свідомий, обізнаний в тих чи інших життєвих моментах та сферах.
Я не шкодую, що здобув освіту, сім років працював на виробництві. Коли вже я згодом, у зрілому віці, в родинних зв’язках мав можливість знати ближче духовних осіб, то зрозумів, що не так просто стати духовною особою, закінчити духовний заклад. Адже раніше в семінарії забезпечували лише житлом і харчуванням. Усе інше було на плечах батьків.
Я зрозумів, що правильно зробив, що пішов звичайним життєвим шляхом.
Вже коли я визначився з тим, що буду поступати у семінарію, збирав необхідні документи, то навіть їздив на заробітки – на ремонтні роботи Янівської меблевою фабрики на 3 місяці. На той час це було гарним заробітком, яким я користувався певний період семінарії, адже на момент вступу я вже був одруженим, у мене було двоє дітей.
– Як дружина сприйняла Ваше бажання піти вчитися на духовну особу?
– Ми були дорослі і свідомі того, що робимо. Дружина говорила: «Якщо маєш схильність і витривалість до того, то спробуй». Тим паче, що у її родині священик вже був. Тому вона, мабуть, тоді більше знала ніж я, що означає бути священиком.
– Чи важко було з мирського життя переходити в життя священнослужителя?
– До певної міри так. Хоча я і не виріс у певних привілеях чи розкошах, але розуміючи, що мене очікує, які матиму умови, обов’язки, знаючи світське життя, бачив різницю між одним й іншим.
У Святому Письмі наведено слова Ісуса Христа: «Коли ти поклав руку на плуга, то не оглядайся назад». Ці рядки стимулювали, давали переконання, силу йти вперед, що Господь допоможе і все буде добре.
– Яким було Ваше священство?
– Після висвячення і продовжував навчатися і надалі і звершував Літургії в семінарії. Я був одним серед тих, хто був рукоположеним і вів семінарські служби. Це мені дало велике зрушення відповідної практики. Семінарська служба відбувається під контролем, але це дало свої плоди.
Першою моєю парафією були Гаї Бродівського району на кордоні з Тернопільщиною. Я там пробув 12 років. Після цього владика Михайло перевів мене у село Звертів Жовківського району. Я особисто просив його про такий перехід сюди, ближче додому. Мене тягнули ближче до рідні, рідних місць. Крім того, я, як наймолодший з братів, залишився найближче тут і часто змушений був їздити до стареньких батьків.
У Звертові парафія набагато менша була, але мені було добре, адже це було ближче до дому.
– Як потрапили на парафію до Рави-Руської?
– У Звертові на парафії я пробув рівно 2 роки. Тоді отримав наказ від владики іти на парафію у Раву-Руську. Чесно кажучи, я навіть не знав, що тут будується нова церква, хоча ми тут часто бували і навіть траплялися випадки, коли я брав участь у богослужіннях. Однак у мене навіть в думках не було, що у Раві-Руській буду на парафії.
З першого разу я навіть не дав жодної відповіді щодо мого призначення сюди, оскільки не бачив її і великої потреби сюди іти у мене не було: від Звертова було близько до Львова, старша донька навчалася там в університеті, молодша – закінчувала школу у Куликові (у Звертові було дев’ятирічна, – Авт.).
Коли я приїхав у Раву-Руську на територію майбутньої парафію, то побачив вже зведений храм з куполом і поруч – велику купу риштування та дощок, будівельного сміття.
Чесно кажучи, я вагався – вартує чи ні йти на парафію до Рави-Руської. Але коли прийшов на прийом до владики, то побачив, що він не збирається змінювати своєї думки (Сміється, – Авт.).
Вже пізніше у мене навіть закрадався певний сумнів – а чи потрібно мені було йти сюди, адже тут не було документації, сформованої громади. Але з Божою допомоги, від Служби до Служби, з року в рік нам вдалося сформувати повноцінну громаду з храмом, власними традиціями, своєрідними молитвами. На сьогодні для міста це – позитив: громада залишилась цільною і більш охоплена духовно, є можливість всім звершувати свої духовні потреби.
– Чи важко було сформувати нову парафіяльну громаду?
– Щоб аж дуже важко, то ні. Завжди знаходилися однодумці серед тих жителів, які до мене вже мали напрацьоване якесь бачення цієї парафії, громади, з якими легко було згодом реалізовувати плани. І ті труднощі, які, звісно, виникали, завдяки таким людям зменшувалися та нівелювалися, ставали непомітними.
– Хто був цими однодумцями?
– Безумовно, найперша подяка – пароху церкви св. Юрія о. Івану Іваничку та його сотруднику о.Михайлу Гнідцю. Вони були першими, хто побачив необхідність парафії тут, адже нас відділяє півтора кілометра від церкви св.Юрія. Зведення тут храму назрівало і вони це побачили і навіть були ініціаторами його появи. І я вдячний їм за це. І, як каже Христос, один – сіє, інший – жне, але радість повинна бути повна. О.Іван неодноразово казав, що радий новій громаді, яка є цілісною з усім містом.
Безумовно, вони перші знайшли однодумців, з якими і звели храм. Вже останні доклали багато праці на виготовлення необхідної дозвільної документації, до виготовлення вишивок. До речі, коли я прийшов на парафію, то парафіянки мали вже цілий комплект вишивок – іконостасу та ікон ще не було, а вони вже зробили вишивки. Багато з них вже, на жаль, немає, вони відійшли у вічність. Молодь, яка прийшла їм на зміну, також виявилась енергійною, дещо мені підказує, висловлює свої побажання.
– Що було найважче коли прийшли до Рави на парафію?
– Найважче на початках давався спів. Парафія була новою. І якщо парафіяни завжди знайдуться, то церковний спів вимагає певних знань. І навіть якщо людина має певні знання, то страх помилитися до певної міри сковує її і вона не хоче бути тим першим, хто міг би вести дяківство, Службу і співати її.
Коли мене представили і потрібно було служити першу літургія, подавши возглас «Благословенне Царство…» за плечима почув тишу (Сміється, – Авт.). Хоча парафіяни в церкві були. І це мене налякало. Але Господь – добрий і потихеньку хтось з людей підспівав, інші – підхопили. Але це не вирішило проблеми, адже я не знав міста, людей, їхні вміння, схильності, таланти тощо. Ми навіть запрошували парафіян з села Рати, зокрема, Семена Семеновича Макуха, який певний період нам допомагав. Він знав тих, хто розуміється на нотах, колись співав в хорі. Тому він, по суті, заклав основи церковного хору храму Вознесіння. Потім до нас прийшла Мар’яна Василівна Підчеха, яка, як вчитель музики, взяла на себе важку нішу керівника хору, а також доєднався Ростислав Павлюка, який став дяком. І так десь до третього року мого служіння на парафії ми сформували хор і дяківство.
– Після Вашого приходу на парафію район “Псячої балки” поступово почали називати “Вознесінням”…
– “Псяча балка”, наскільки мені розповідали, походить від того, що на території теперішньої лікарні у роки Другої світової війни німецькі військові утримували собак. Можливо, від цього і свою назву отримала територія біля підніжжя гори Вовковиці у Раві-Руській. Згодом вона була розбудована, з’явилася своя парафія. Тому на певному році свого служіння у Раві-Руській я закликав називати цю територію «Вознесінням» подібно до того, як у Львові є мікрорайон Знесіння в районі Високого Замку. І це потрохи починає приживатися. Звісно, це не буде раптово, але, на мою думку, така назва має перспективу.
– Коли церква Вознесіння набула такого вигляду, як зараз? Чи вона вже сформувалася, як і її парафія?
– Процес будівництва церкви, її оновлення, збагачення – це вічний процес. Церква – це як власний дім, який потребує нових вкладень, праці, чогось нового. Сказати, що в церкві усе виконано, майже неможливо.
Загалом, станом на зараз, ми, так би мовити, дещо передихнули, можемо трохи відпочити. Це сталося після закінчення розпису храму 5 років тому.
Звісно, планів у нас ще є багато: хочемо виконати бічні престоли, зробити різьбленою запрестольну частину вівтаря, низку робіт необхідно поновити, зокрема, фундамент, фасад тощо.
– Як парафія змінилася за 10 років?
– Я би не сказав, що парафія змінилася, оскільки вона не утворилася на порожньому місці. І це завдяки добрій духовній опіці пароха о. Івана Іваничка, який за період свого душпастирювання в Раві-Руській поклав добрий слід християнського виховання парафіян, зокрема, їхнього ставлення до храму, участі в молитві, ставлення до духовної особи. До певної міри воно було в більш досконалому вигляді, ніж на інших парафіях, де мені доводилося бути і зі священиками яких доводилося спілкуватися. Помітно, що у Раві-Руській праця священика, який духовно обслуговував теперішніх моїх парафіян, була плідною. Рівень християнської свідомості парафіян великий і це полегшує мені, як новому священику в місті, працю.
– Що за цей період душпастирства у Раві-Руській вважаєте власною заслугою?
– Думаю, тут краще запитати жителів міста – чи моя поява тут стала корисною. Кожен священик розуміє свій обов’язок.
– З 2012 року Ви є деканом Рава-Руського деканату. Наскільки ця робота відрізняється від обов’язків настоятеля храму і священика?
– Згідно партикулярного права Церкви, деканом, протопресвітером, може бути кожен священик. Термін такого служіння – 3 роки. Я не бачив себе деканом-протопресвітером. Це повстало переді мною несподівано. Мій попередник, о. Богдан Мурований, є редактором церковної газети «Джерело життя», що накладало на нього певні додаткові обов’язки. Тому виникла потреба, аби він склав з себе обов’язки протопресвітера. Чомусь вибір нового випав на мене.
Не скажу, що мені є важко, так говорити мені не личить. До служіння я йшов свідомо і це обов’язки, які зобов’язаний виконувати. Так, воно накладає додаткові труднощі, оскільки наш деканат є найбільшим у Сокальсько-Жовківський єпархії, він налічує 24 священики, займає більше половини Жовківського району. У мене є певні обов’язки – проводити візитації парафії, скликати деканальні збори, роз’яснювати зміну документації, виконувати адміністративну роботу тощо. Це накладає певну відповідальність. Відтак виникають питання в інших парафіях, куди я зобов’язуваний здійснювати виїзди і, до певної міри, впорядковувати і їхнє духовне життя.
Але, оскільки мені довірено такі функції церковного служіння, я зобов’язаний їх сповняти. Те, як я це роблю, ставлю на розсуд отців деканату, єпархійної курії, правлячого архієрея.
– Ваші проповіді на Божественних Літургіях, різних заходах, відрізняються тим, що Ви часто цитуєте не лише уривки з Святого Письма, наводите не лише приклади з церковних притч, а й з життя. Чи готуєтесь до проповідей спеціально?
– Буває по-різному. Під час навчання у семінарії нас навчали так, що проповідь потрібно виносити. Інколи в силу певних обставин бракує часу підготовитись до проповіді. І тут спрацьовують слова Христові, які він казав апостолам: «Не бійтеся, коли не будете знати, що вам казати. Дух Святий вам їх підкаже». І часто приходиться так, що проповідь виголошується експромтом. Але перед тим я завжди молюся і молитва дає свій результат.
– Цього року Ви святкуєте два ювілеї – 25 років священства і 10-річчя церкви Вознесіння, яку очолюєте (розмова відбувалася у жовтні 2016 р., – Авт.). Чи надаєте значення таким ювілеям?
– Кожен ювілей є свого роду історією. Але якщо історія власної особистості, то, як на мене, вона не настільки важлива. Важливою є та історія, яка стосується міста, громади, парафії і про неї треба голосити. Це насправді історія, можливість побачити зроблене. А бачити зроблене є великим поштовхом до планів на майбутнє. Це є своєрідною зупинкою для духовного роздуму: що ми зробили, що нам не вдалося, які були помилки? І тоді є зовсім інший погляд на майбутнє. Якщо не робити таких зупинок, то життя буде рівним-рівним, матиме свій початок і кінець, але загублену середину.
Ювілей церкви, який ми відзначили, було зроблено як подію вдячності Богові, що він нам дав таку можливість відзначити 10-річчя церкви, і тим людям, які показали свою приналежність до християнської світу, парафіяльної громади і громади міста. Адже часто буває, що хтось такої можливості немає.
Андрій Бучко, газета “Прикордоння” №7 (79) від 29 жовтня 2016 року
