“Голод – страшніше ніж війна”
Розмова з очевидцем Голодомору, равчанкою Раїсою Дєдик.
– Раїсо Данилівно, що пам’ятаєте про свою малу Батьківщину, родину до початку Голодомору?
– Я народилася в Центральній Україні на Черкащині у мальовничому селі Малі Канівці у 1926 році. Це було козацьке село, сюди переселилися козаки із Канева. Тут жили прекрасні люди, які прагнули освіти. Вони були патріотично налаштовані.
Мої батьки були ремісниками, садівниками-бджоловодами, а також вміли будувати українські печі, а з 1929 року – колгоспники. У мене була сестричка Ніна – на 5 років молодша від мене.
У нашому селі було 500 дворів і багато багатодітних сімей. І скільки я там жила, то жодного разу не чула, щоб там було пияцтво або хуліганство. У нас у селі були прекрасні люди, добре господарювали.
Голодомор у нашому селі почався, коли мені було шість років – у 1932-му. Тоді влада вивозила зі села продукти харчування.
– Який перший спогад про Голодомор?
– Пам’ятаю, до нас прийшли троє чоловіків і почали обшук – стукали залізними шомполами по глиняній долівці – чи, бува, там щось не заховано.
Коли почалися обшуки, я найбільше боялася за свою однорічну сестричку Ніну. Вона тоді лежала у колисці, закутана шерстяними хустина. Їх могли відібрати, адже окрім їжі забирали цінні речі, якими і були шерстяні хустини. Цей момент мені найбільше запам’ятався.
Я тоді сиділа на припічку і плакала, адже боялася що Ніну заберуть.
– Як виживали під час голоду?
– Мій батько був дуже організований. Він їздив на Кубань і обмінював цінні речі на харчі.
Голод був жахливий. Ми терли кукурудзяні качани і робили коржики з кропиви. Весною нас рятувала річка, на березі якої ріс молодий очерет, спичаки, з якого ми висмоктували солодкий сік, а також горобинець і рогіз їли. Ми збирали інші різні рослини, якими харчувалися.
Важко було великим сім’ям.
Також забороняли людям виїжджати з села. Вдавалось вибиратись лише крадькома. Під час голоду люди були слабкі. Наприклад, одного разу один чоловік з необережності вдарив хлопчика, після чого останній помер.
А ще тоді люди були скупі і берегли їжу лише аби прогодувати свою сім’ю.
Дуже багато людей померло. А в 1941-му році почалась війна…
– Раїсо Данилівно, ви пережили Голодомор і війну. А що було страшнішим?
– Страшнішим був голод. Якщо людина голодна, то вона тане наче свічка. Тому я завжди, коли до мене хтось прийде, не зможу не запропонувати поїсти. Бо вважаю, що той хто приходить хоче їсти. В мене таке відчуття залишилось після Голодомору.
– Під час Голодомору вам було лише шість років. Чи усвідомлювали ви те, що відбувалося?
– Я добре знала і розуміла, що відбувається, адже сама бачила і мені все пояснювала мама. Людей просто хотіли винищити.
– Ви пережили ще й другий голод, який відбувся у 1946-47 рр., після завершення війни… Порівняйте його з Голодомором 1932-33 рр.
– Другий голод був не таким страшним, але виник через війну. Німці, коли відступали, спалювали комори із зерном, худобу постріляли. І через це землі були неродючими. Знарядь праці, техніки не було. Тому люди не мали чим посіяти і що посіяти. Але від цього голоду смертей не було – люди якось давали собі раду.
– Смертей не було через те, що люди знали як діяти, були навчені досвідом попереднього голоду?
– Не знаю. Можливо, післявоєнний голод вдалося пережити тому, що у людей влада не відбирала їжі й інші цінні речі.
– Як часто ви вживали їжу під час голоду?
– Ми їли нечасто. Якщо людина їла один раз на день, то це вже вважалось, що вона наїлась і була сита. Всі були тоненькі і щупленькі. Нам найбільше допомагала молода кропива. Кожен їв що міг.
– Попри те, що у кращому випадку доводилось їсти лише раз на день, яка їжа вам найбільше смакувала?
– Найбільше мені подобалась салатка та починки. І ще мені запам’ятались чорні оладки, правда, не знаю, з чого вони були зліплені.
Лушпинки з картоплі ми не викидали, а їли. Іноді картоплю могли на драники перетерти. То мені це смакувало.
– Чи бентежать вас спогади про жахливі роки Голодомору?
– Так. Часто, коли лягаю спати, все це згадую, передумую. Воно мені іноді не дає спати. Тому я це дуже добре пам’ятаю.
– Що для вас було символом віри у той час?
– Я дуже хотіла, щоб ситуація змінилася. Щоб всі могли добре поїсти. І я в це вірила. Також ми просили у Бога пережити цей важкий час.
– Чи були ви змушені жебракувати?
– Не було в кого просити, бо ніхто й сам не мав. Хіба трішки чогось більше мав, то тоді пригощав. А так всі були рівні. А до міст не пускали, бо селяни не мали паспортів.
– А ви не були свідком голодної смерті?
– Ні, я не бачила голодної смерті. Мабуть, мене батьки від цього ізолювали, щоб я не злякалась. Коли як їхали повозки, на яких перевозили мертвих людей на цвинтар, мене тримали від неї якнайдалі.
– Чи змінив Голодомор людей, яких ви знали?
– Змінилось хіба що ставлення до тих, які відбирали їжу.
– Раїсо Данилівно, – Як вважаєте, чи люди зараз розуміють і мають співчуття щодо тих жахливих років?
– Зараз і розуміють, і співчувають. За часів радянської влади не можна було про це розказувати. Ті, що не відчули голоду, ті й не сприймали Голодомору як трагедії.
Михайло Левандовський,
член гуртка журналістики Рава-Русього МБДЮТ,
газета “Прикордоння” №14 (58) від 11 грудня 2014 року
