«Доброзичливість та врівноваженість – рушійна сила нашого добробуту»

Циблієва Орися Миколаївна, завідувач дошкільним навчальним закладом № 3 м. Рави-Руської і героїня сьогоднішньої рубрики «Сусідонька» газети "Прикордоння", переконана, що: 
- не можна робити людям зла, бо воно обов’язково повернеться; - думки повинні бути позитивними, бо вони збуваються; - емоції корисні лише закоханим, а керівник має бути з холодним розумом.
Її життєва кредо – «Живи виважено, не демонструй агресії, не «заводься» на різні провокації та образи, будь сильним».
Улюблений вислів Орисі Циблієвої – «життя у людини таке, яким його роблять власні думки». (Марк Аврелій – філософ, римський імператор)
Щодня вона користується правилом – «Не витрачай здорового глузду та не приймай рішень на «гарячу» руку».
 
- п. Орисю, яким було ваше дитинство?
- Народилась я у селі Лужок Старосамбірського району Львівської області. Дідуся та бабусю не застала  живими – їх розстріляли НКВД, а хату – конфіскували. Батьки пояснили мені, що сталося це тому, що безмежна любов до українського у бабці та діда суперечила (на думку «совєтів») існуючому устрою та суспільній думці.
Боляче усвідомлювати, що така сама доля спіткала тисячі патріотів України. Але я вдячна своїм батькам за те, що вони, попри все, не зламали мою дитячу свідомість, не озлобились.
Вдома ми завжди розмовляли українською мовою та відзначали усі народні свята. Мама, щоб прогодувати нас, влаштувалась на роботу продавцем у місцеву крамницю. Пам’ятаю нескінченні черги за хлібом та гасом (говорить зі смутком в очах – від Авт.)
Тато вивчився на кіномеханіка і постійно їздив по селах – демонструвати фільми. Я ж змушена була усі домашні обов’язки виконувати самостійно – прала, готувала їжу, випасала гусей, доглядала за молодшими братами.
- Скільки у вашій сім’ї було дітей?
- Мені пощастило, тому що я не одна дитина в родині, маю ще двох братів, які на 12 та 5 років молодші від мене.
- Така велика різниця  у віці вплинула на стосунки між Вами?
- Раніше я дбала про братів, зараз – вони про мене. Так що різниця у віці між нами лише пішла усім на користь. А сама я отримала неоціненний досвід роботи з дітьми, який використовую і сьогодні.
- Пам’ятаєте період навчання?
- Мені легко давались усі предмети, але найбільше захоплювали уроки математики та української мови. У Львівський університет на факультет математики я поступила з першого разу, без репетиторів та шпаргалок.
- Чому обрали саме математичний факультет?
- Так повелося, що усі в нашій родині (будь ти дівчиною чи хлопцем) полюбляють точні науки, хоча і з гуманітарними теж справляються на «відмінно». Посудіть самі: мій тато, маючи освіту лише 4 класи, з легкістю оволодів професією кіномеханіка, брат Богдан успішно закінчив факультет цивільної авіації Ленінградської академії разом з двадцятьма студентами з України і все життя працював пілотом. 
Віктор, молодший брат, - фізик-теоретик. Мої діти – Денис та Ніна займають посади програмістів в іноземній компанії. Усі вони досконало володіють комп’ютерами та вивчили декілька мов.
- п. Орисю, на посаді завідувачки дитячого навчального закладу ви працюєте вже 26 років. Що згадуєте про ці роки?
- Мені було 32 роки коли я почала працювати завідувачем садка. На той час він був підрозділом військової частини (його і сьогодні дехто називає не інакше, як «військовий»). Коли перший раз зайшла в приміщення, то жахнулась – дах просвічувався, підлоги – тріщали, по стінах текла вода. А колектив був суто жіночим і надто емоційним. Знадобилися знання з психології і вміння логічно мислити.
- Поки ми з вами розмовляємо, я нарахувала вісім телефонних дзвінків. Крім цього, двері вашого кабінету не закривались, постійно хтось заходив зі своїми питаннями. Як зазвичай проходить ваш робочий день?
- Зазвичай так, як ви і побачили, хоча це лише десята частина того, що відбувається щодня.
Мій робочий день розпочинається ще звечора, коли я обмірковую плани на наступний день, а рано-вранці вже втілюю окреслені завдання (Сміється – Авт.): відвідую кожну групу, спілкуюсь з батьками, втішаю дітей, у вихователів довідуюсь про проблеми та заходи на день. Обов’язково перевіряю кухню – звикла важливі питання контролювати сама.Працюю з документами, відповідаю на запитання колег, ніколи не відмовляю початківцям – з радістю ділюся знаннями. Намагаюся бути на усіх заходах, які проводять вихователі груп. Окрім цього, розробляю методичні матеріали, пишу планування та інше. Роботи вистачає.
- Зараз в садочку, який ви очолюєте, сучасна система обігріву, однак ще рік тому ідею міського голови про впровадження альтернативної системи опалення багато людей сприймали з іронією. Як ви погодилися на такий ризикований експеримент, адже навіть працівники садочку відмовляли вас? Навіть ходили чутки, що садок закриють…
- Я вірила, що усе буде добре. Залишати садок зі старою котельнею було вже неможливо, замінювати якісь частини в опалювальній системі – марнотратство державних коштів, а щоночі здригатись від усвідомлення, що дійти до потрібної температури в приміщеннях неможливо, було неможливо витримати! Тому, як тільки з’явився шанс усе змінити на краще, важливо було його втратити.
- Чи відчували сумнів або страх в той час, що з цієї ідеї нічого не вийде?
- Якщо скажу, що не відчувала страху, та не впадала у відчай, збрешу. Було і таке, але я не показувала свого стану нікому, не підтримувала жодної песимістичної балачки, просто виконувала свою роботу -  готувала їсти майстрам, тягала батареї, сміття, пісок, робила розрахунки, навіть сторожувала, тому що усвідомлювала, що протягом однієї ночі можна було втратити і інвентар і матеріали.
Коли виникали проблеми, діяла за принципом, якому навчилась у Бісмарка: «Якщо виникає проблема, не поспішай рубати з плеча, виріши її зважено, на другий день».
- п. Орисю, я ще не чула, щоб ви колись підвищували голос. Як вам вдається бути настільки врівноваженою та коректною?
- Якщо б від наших криків з’являлися будинки, тоді згодна – кричіть собі на здоров’я. А воно ж так не є! Тому я вважаю, що саме доброзичливість та врівноваженість є рушійною силою нашого добробуту. Сподіваюся, дітям, що мене оточують, подобається, коли я називаю їх «сонечками», а підлеглим – комфортно працювати з керівником, який не підвищує голос.
Мій багаторічний досвід показує, що досягти своєї мети можливо і без надриву голосових зв’язок, головне – бути наполегливою та справедливою.
- Що зробити, щоб у кожній сім’ї діти зростали щасливими?
- Ще Оскар Уайльд говорив – «Найкращий спосіб зробити дитину хорошою – це зробити її щасливою». А Василь Сухомлинський стверджував,  що «діти повинні жити у світі краси, гри, музики, малюнка, фантазії, творчості».
А від себе скажу, що кожна мати зобов’язана цікавитися життям дітей, засмучуватися їхніми невдачами, радіти успіхами і любити їх такими, які вони є, просто за те, що вони її діти!
- У вас є захоплення?
Я дуже люблю читати. Зараз закінчую книгу Кроніна «Цитадель», кожен день читаю Біблію. Декілька років назад з’явилось нове захоплення, яке подарували мені мої діти – це мандрівки. Вже побувала в Чорногорії.
- Яка у вас мрія щодо майбутніх поїздок?
- Мрію побачити зовсім інший світ, познайомитись із звичаями інших народів. Звучить трохи дивно, але кожній людині властиво мріяти про, на перший погляд, недосяжне. Я, наприклад, мрію побувати у Шрі-Ланці. Сподіваюся, що моя мрія збудеться.
- Ви говорили, що в скрутні часи вас завжди підтримувала подруга. Хто вона? Як довго дружите? В чому секрет жіночої дружби?
- Моя найближча порадниця та подруга – Тетяна Борисівна Циблієва (завідувач дитсадка №1 «Вишенька» - Авт.). «Хай там говорять, що дружби жіночої не буває, але я знаю…» - це слова з пісні, а ніби про нас. Чоловіків ніколи не ділили, я і Тетяна – вдови, ніколи одна з одною не конкурували. Працюємо керівниками дошкільних закладів, віддані дітям, вміємо тримати таємниці і дотримуватись слова, чуємо одна одну. У нас завжди  є спільна тема для обговорення.
Взагалі у наш час працювати керівником дитячого закладу не так просто, адже держава виділяє кошти лише на зарплату, комунальні  платежі та покриває 50% вартості харчування дітей. І все! Все інше – ремонти, посуд, миючі засоби, постіль, іграшки оплачується за рахунок батьків.
- п. Орисю, є щось що Ви не змогли би пробачити рідним, подрузі, знайомим?
- Вважаю, що кожен має право на помилку. Головне, щоб той, хто помиляється, усвідомлював, що робить щось не так. Сама ж живу за правилом: «Прости і прощеним будеш». Образи не накопичую, відпускаю, не ношу їх з собою.
- Ви разом із подругою – вдови. Як живеться жінці без чоловіка?
- Коли втратила чоловіка, було дуже важко, адже звикла, що ми усе робили разом (на очах з’являються сльози – Авт.).
Олександр (чоловік – Авт.) в усьому мене підтримував. Навіть українську мову вивчив із поваги до традицій моєї родини. Усі обов’язки ми ділили між собою. Радість і смуток теж були в нас одні на двох. 
Після смерті чоловіка змушена була стати вдвічі сильнішою, хоча, якщо чесно, вдалося змінити себе не одразу. Підтримали діти, брати, подруга, а ще я з головою поринула в роботу та турботу про інших і це мене врятувало від депресії.
- Що б Ви порадили жінкам, які втратили рідних?
- Ні в якому разі не впадати у відчай!
 
Олена Криниця,
газета "Прикордоння" №15 (59) від 27 грудня 2015 року