Іван Соловко: “Хочу відкрити нову сторінку української народної музики – щоб її можна було представити у всьому світі”

Сьогодні у рубриці «Обличчя» – розмова із молодим музикантом та скрипалем Іваном Соловком, який хоч і не є равчанином, все ж Рава-Руська для нього не є чужим містом – кілька років тому він виступав тут з нагоди Дня міста, а також брав участь у фестивалі народної творчості «Галицькі перехрестя». Крім того, у Раві-Руській проживають близькі родичі Івана Соловка. Тож про його музичну кар’єру та плани на майбутнє ми і поспілкувалися з ним.
 
– Іване, як ти прийшов у музику?
– Зацікавлення до музики у мене було давно. До прикладу, у дитинстві, коли всі діти ходили в цирк дивитися на виставу, я дивився як оркестр грає. Пригадую, якось з батьком на одній із вистав у нас були такі місця, що не було видно оркестру – через це протягом усього спектаклю я плакав (Сміється, – Авт.)
 
– Як ти став скрипалем? Чому обрав цей інструмент?
– З дитинства музика мені була дуже цікавою. У мене батько грав на скрипці. Тож, коли я був у першому класі, я сам записався на цей музичний інструмент в музичну школу.
Крім того, мене завжди тягнуло до народної музики, а скрипка – це цариця в музиці, в тому числі, і у народній.
 
– Чи пам’ятаєш свій перший виступ на сцені?
– Це було у школі, десь у першому класі. Я тоді виступав не як скрипаль, а як співак – на різних ранках, святах тощо. Взагалі, протягом усього навчання у школі, я постійно брав участь і різних культурно-масових заходах не лише там, а й у рідному селі.
 
– Ти був учасником ансамблю «Галичанка». Як туди потрапив?
– Туди я потрапив, коли навчався на першому курсі музичного училища. Я любив виконувати на скрипці народні мотиви, багато грав «на слух». Часто з товаришами ми збиралися і грали, так би мовити, «для себе». Про те, що ми займаємо музикуванням в народному стилі, знали наші викладачі. Одна з них запропонувала мені піти на прослуховування в ансамбль «Галичанка», який якраз шукав соліста-скрипаля. За його результатами мені і взяли туди.
 
– Окрім тебе одного, усі інші учасники були дівчатами. Як тобі працювалося у такому колективі?
–  Справді, я був один хлопець серед тридцяти дівчат. З цим колективом ми грали разом протягом шести років на багатьох концертах, зокрема, тричі на фестивалі «Велика коляда», де виступали на телебаченні у прямому ефірі.
Звісно, у колективі, де ти – один хлопець серед багатьох дівчат, відчуваєш особливе, навіть, я би сказав, шанобливе ставлення до себе (Сміється, – Авт.). В учасниць колективу також була цікавість до мене як до музиканта, оскільки ніхто з них не грав на скрипці (капела – бандуристок, – Авт.). Але, загалом, відносини з ними у мене склались дуже добрі, з багатьма ми підтримуємо їх і досі. 
 
– Ти – засновник гурту «Забава». Що це за колектив?
– Під час навчання в університеті ми, студенти-етномузикологи, й не тільки створили цей колектив для того, аби співати і виконувати автентичну музику без жодних обробок, такою, якою вона була багато років тому. Учасники гурту грали на бубні, скрипці та сопілці.  Хоча я вже кілька років не виступаю разом з цим колективом, він існує і досі в Львівському національному університеті імені Івана Франка. 
Також я був ініціатором створення гурту гри на косах. Ми навіть виступили на кількох концертах, але оскільки це є дуже вузький напрямок у музиці, то розвивати його було дуже важко і складно.
 
– Окрім участі у колективах «Галичанка» та «Забава», ти був учасником чи співпрацював з іншими – «Марвінок», «ДоСхідСонця» та «Родовід»…
– Так. У «ДоСхідСонця» я був солістом і також доклався до його створення. Там я грав на скрипці, серед учасників гурту були і хлопці, партіями виконання яких я, так би мовити, «опікувався». Разом з цим колективом ми виступали на багатьох фестивалях, зокрема, на «Великдень у гаю», на День міста Львова, на фестивалі «Земля героїв» у Зашкові, у Космачі тощо.
Схожим я займався і у ансамблі автентичної музики «Марвінок», але пізніше. 
Гурт «Родовід» був створений ще у 1990-і роки, він брав участь у багатьох фестивалях, конкурсах як в Україні, так і за кордон. У цьому колективі деякий час я був керівником інструментальної групи, солістом-скрипалем. З ним ми виступали у Звенигороді, Космачі, на «Країні мрій», «Вечорницях на Андрія» в музеї Гончара у Києві тощо. 
 
– Який з фестивалів та конкурсів, у яких ти брав участь, тобі запам’ятався найбільше?
– Найбільше запам’ятався і вразив виступ у музеї Гончара у Києві, тому що там дізнався багато нового, побачив техніку виконання на різних інструментах, професійне розмаїття гри на музичних інструментах у різних країнах тощо. 
 
– На твою думку, які перспективи в української етнічної музики?
– Зараз фольклор не є передовим напрямом в українській музиці та культурі загалом. Однак все нове – це є добре забуте старе. Якщо це «старе» прозвучить якісно і по-новому, то, думаю, зможе зацікавити публіку і у майбутньому, адже воно є у людях в головах і та музика не може не подобатися українцям. Публіка в Україні вже є готова слухати автентичну музику, однак її потрібно якісно і правильно подати.
 
– Ти багато гастролював закордоном, зокрема, у Польщі, Чехії, Ізраїлі. Як там ставляться до української етнічної музики?
– Українську музику там слухають з неабиякою цікавістю. До прикладу, гуцульська, бойківська музика їх вражає своїми барвами, мотивами і специфічним колоритом, який присутній далеко не у всіх країнах світу і народів. 
 
– Яку мету у музиці ти перед собою поставив?
– Хочу відкрити нову сторінку в музиці, продуктивно займатися саме народною музикою, але виконувати її у більш сучасному варіанті – такому, щоб можна було її представити не лише українцям, а й у всьому світі, щоб її можна було не лише слухати, а й «бачити». 
 
Тарас Левко, газета “Прикордоння” №12 (71) від 21 листопада 2015 року

Comments

comments

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *