Сьогоднішня наша розмова із дуже цікавою, неординарною, творчою та захоплюючою жінкою – магерівчанкою Ларисою Кожушко. Вона працює викладачем у Рава-Руській дитячій музичній школі, є учасником народного сімейного ансамблю «Кожушки», письменницею.
Сьогоднішня наша розмова із дуже цікавою, неординарною, творчою та захоплюючою жінкою – магерівчанкою Ларисою Кожушко. Вона працює викладачем у Рава-Руській дитячій музичній школі, є учасником народного сімейного ансамблю «Кожушки», письменницею.
– п. Ларисо, ви народились і виросли у Миколаєві, навчались у Львові, працюєте у Раві-Руській, а проживаєте у Магерові. Який висновок за цей час зробили про людей?
– Люди – це маленькі гілочки величезного дерева, які без коренів не можуть існувати. Між рідними людьми повинен бути міцний зв’язок як клітковина у стовбурі того ж дерева, тому у житті кожної людини сім’я та родина – це основа.
Людина народжується для щастя, а вже потім час вносить свої корективи і тоді ми маємо те, на що заслуговуємо.
Якось прочитала історію про акушерку з концтабору, яка бачила дітей, народжених виснаженими та немічними полоненими жінками. На її подив, усі діти були з нормальною вагою. Це означає, що на цей світ ми всі приходимо майже однакові, а вже потім починаємо змінюватися.
– Як у вас з’явилась любов до музики?
– Мій тато колись грав на балалайці в шкільному оркестрі народних інструментів, і зараз співає у церковному хорі. Бабця Барбара (полька) по материній лінії знала безліч повстанських пісень. Дідусь Платон (українець) залюбки їй підспівував. Музика – наша спільна сімейна справа.
Зараз, коли у мене вже є власна сім’я, я граю на фортепіано, чоловік не розлучається з гітарою, діти як фах обрали флейту та акордеон. Наше спільне музикування об’єднує сім’ю та тішить оточуючих.
– Як познайомились зі своїм чоловіком?
– Що Богдан – моя половинка, відчула, як то кажуть, на енергетичному рівні. Ми познайомились з ними ще у студентські роки, під час поїздки у колгосп на збір урожаю картоплі. Богдан гарно впадав за мною (Сміється. – Авт.). Ми годинами розмовляли і не припиняємо робити це і зараз.
– Як би ви описали відносини у своїй сім’ї?
– Вони є демократичними. Ми усі між собою завжди знаходимо спільну мову. Незважаючи на те, що характер у мене, так би мовити, «авторитарний», я часто йду на поступки чоловікові. У нашій сім’ї ми не перестаємо дивувати і захоплювати одне одного.
– Чи є у вас якісь особливі підходи у вихованні дітей?
– Ні. Вважаю, що основний підхід — це любов.
– У кожної людини є свій спосіб робити душевну розрядку. Який він у вас?
– Якщо чоловік захоплюється написанням й аранжуванням пісень, то я обрала для себе інший спосіб висловлювати свої емоції – літературний. Свої твори намагаюся писати швидко й водночас лаконічно, не роблячи глобальних виправлень.
– Чи є у вас сімейна пісня?
– Так, вона називається «Мине розлука». Вперше цю пісню ми виконали у 2003 році на фестивалі «Родинні скарби України», лауреатами якого стали. Усі учасники фестивалю, почувши цю пісню, потім наспівували її приспів: «Будем любитись, / Будем сваритись, / Будем мирись / Разом з тобою!».
Ці слова, автором яких є мій чоловік, відображають увесь сенс спільного життя – тут стільки правди і любові! Богдан написав цю пісню за два дні моєї відсутності вдома, коли я поїхала відвідати своїх батьків.
– Як вважаєте, чому розпадаються сім’ї?
– Люди перестають спілкуватися і, як наслідок — розуміти одне одного. У сім’ї повинні бути спільні традиції, зацікавлення. Якщо цього немає, то коли минає період закоханості, оголюються існуючі проблеми, на які не звертали уваги, – різниця у вихованні, традиціях, культурі…
– п. Ларисо, чому батьки обрали вам таке ім’я?
– Ларисою мене назвали на честь нашої тітки, яка, незважаючи на заметіль та далеку дорогу, першою приїхала привітати моїх батьків з народженням доньки.
Безумовно, ім’я закладає у життя людини певний код. «Лариса» у перекладі з грецької означає «чайка». Цей птах – відважний, з норовливою вдачею, який не боїться долати великі відстані крізь шторми. Можливо, саме тому свої літературні доробки підписую псевдонімом «Чаєчка».
Я б не змогла жити, як птаха в клітці. Мені потрібні свобода та відчуття вільного польоту.
– Зауважила, що ви не носите годинника…
– Справді. Це я роблю навмисно, аби не хапатися за час, хоча ніколи нікуди й не запізнююся й усе встигаю.
– Яке значення для вас відіграє одяг?
– Життя повинне бути яскравим, тому одяг і відображає життєву сутність людини, настрій, рівень культури.
Щодо себе, то в одязі намагаюся поєднувати народний стиль із сучасними елементами, полюбляю прикраси. Вважаю, що це – жіночно. Мені легко змінити свій образ.
– Що вважаєте найбільшим своїм недоліком?
– Мабуть, прискіпливість. Це стосується чи то фарбування стін, чи облаштування квітника або ж виступу на відповідальному концерті. Усе повинно бути бездоганно.
Починаючи нову справу, вивчаю усе досконало. Лекцію з нагоди 200-річчя Тараса Шевченка ґрунтовно готувала протягом шести місяців. Як результат – протягом години слухачі почули цікаву інформацію: про становлення Тараса Шевченка як митця, історію виникнення кобзи-бандури, а також про відомих українських кобзарів — Гната Хоткевича, Остапа Вересая. Музичне оформлення заходу забезпечили учні-бандуристи нашої школи.
Також я буваю нестримною, або ж занадто принциповою, але ніколи не лукавлю, щоб справити враження на оточуючих.
– Чим для вас є гроші?
– Гроші для мене не самоціль, хоча їх відсутність відбирає свободу вибору.
– Чи мрієте ви?
– Так, при чому роблю це завжди. Але свої мрії плекаю і не кричу про них на увесь світ. Саме через мрії успіх приходить до людей, але обов’язково разом з діями.
– Який ваш рецепт щастя для людей?
– Любіть себе, життя, тоді хороший настрій не покидатиме вас ніколи.
Олена Криниця,
газета “Прикордоння” №9 (53) від 1 серпня 2014 року