Марія Гродська-Лихощак — магерівчанка. Вона виховала доньку й сина, має п’ятеро онуків. Працювала на Червоноградській та Львівській швейних фабриках. Десять років прожила в Італії.
– п. Маріє, а чому батьки обрали вам це ім’я?
– Маю дві старші сестри — Стефанію та Катерину. Обидві народилися в переддень свята Діви Марії. Але Марією батьки назвали мене.
– Мені відомо, що у вашої родини непроста історія…
– Мої батьки, Анна та Степан, одружившись, жили у селі Щирець (тепер – територія Яворівського полігону). У 1950-му році їх виселили у Дніпропетровську область. Мама розповідала як вони з батьком та малими дітьми серед зими їхали у чужий незвіданий край. Їх поселили у непристосованій до життя будівлі, а до найближчої хати було не менш як три кілометри. Бувало, що обід із двох страв на всю сім’ю мама готувала лише з п’яти картоплин.
– Як довго ваша родина там прожила?
– На щастя, через три роки їм вдалося повернутися у рідні краї. Та оскільки Щирець був вже зруйнований, вони оселилися у селі Висіч. Але й там не встигли обжитися, бо їх знову виселили — цього разу в Магерів.
– Яким було життя у Магерові?
– Ми жили на вулиці Яворівській у комунальному будинку, розрахованому на чотири сім’ї. Я та Стефанія із Катериною не надавали значення якимось побутовим чи іншим труднощам, бо були ще дітьми. А от мама часто плакала і я це бачила. Втім, тоді не розуміла чому…
– Ви не запитували її у чому справа?
– Запитувала, але вона не хотіла засмучувати мене своїми хвилюваннями. Аж тепер я усвідомила, що це було жіноче терпіння: туга за малою батьківщиною, труднощі, що їх довелося пережити у часі довгих переїздів, постійна нестача коштів. Мама плакала і співала одночасно. Спів підтримував її душевні сили, додавав наснаги. Ще Леся Українка писала: «…Я хочу крізь сльози сміятись, серед лиха співати пісні…»
– Ваша мама гарно співала?
– Так, і знала безліч пісень, яких я навчилась від неї. Скажімо, знаю три різні мелодії колядки «Дивная новина». А ще мама співала у церковному хорі. Пригадую як вона розповідала, що на Шевченкові свята у церкві наприкінці служби Божої всі разом співали «Реве та стогне Дніпр широкий».
– Як познайомились зі своїм чоловіком?
– Ми познайомились, коли Володимир повернувся із військової служби додому. Високий, білявий, закоханий у музику як і я. По вечорах ходив на музичні заняття, а своїй мамі казав, що зі мною зустрічається. Наші матері якось поспілкувалися і вся правда з’ясувалась. Та через два роки ми таки побралися.
– Розкажіть про вашу сім’ю…
– Донька Люба закінчила слов’янське відділення філологічного факультету Львівського національного університету ім.І.Франка. Спочатку вона працювала викладачем польської мови у школі святої Софії та польській школі Марії Магдалини у Львові. Тепер – викладає польську мову у Чернігівській філії Київського славістичного університету. Її чоловік – священик, у них вже троє дітей – Лаврентій, Вероніка та Ксенія.
Син Ігор також навчався у Франковому університеті, але одразу на двох факультетах — музично-педагогічному та географічному. Одружився із красунею Іванкою. У них – двійко синочків — Олексій та Остапчик. Вони живуть у Львові.
– Які настанови давали своїм дітям, коли вони одружувались?
– Мої батьки ніколи не лихословили та не нарікали, вони були гарною парою. Так і я намагаюся жити, того ж бажаю і своїм дітям: щоб шанували один одного у подружжі, пробачали провини, не накопичували у собі негатив, а навпаки — у всьому шукали щось добре, раділи життю.
– Ви десять років жили й працювали в Італії. Що можете сказати про цю країну та її народ?
– Італія — особлива країна. Там – чудовий теплий клімат біля моря та більш суворий в горах, там – доглянуті старовинні містечка із катедралами, побудованими із важкого каменю. Італія – це вічне місто Рим із неймовірною кількістю туристів… Проте, атмосферу будь-якого краю творять люди, що його населяють. В італійців є високорозвинена культура спілкування, вони плекають родинні стосунки, зичливі і готові прийти на допомогу. Бачили б ви їхні очі, коли вони зустрічали на вулиці святково вбраних українок із кошиками, намаяними вишитими рушниками, які йшли до церкви святити паску!
В Італії багато українців тож є і священники східного обряду, які відправляють служби. Скажімо, в місто Мателіці (провінція Мачерата) аж із Риму приїжджав о.Онуфрій. Але ми ходили і в катедру на служби дона Лоренцо. Коли свято Воскресіння Господнього співпадало у віруючих східного та католицького обрядів, дон Лоренцо запрошував нас приєднатися до церковного хору, і ми співали рідною мовою: “Христос Воскрес!” Це були неймовірні відчуття! Далеко від дому, у чужій країні, ми мали можливість заспівати рідною мовою величальну пісню Богу. Сльози бриніли на очах кожної українки.
– Які були відносини в українців з італійцями?
– Дон Лоренцо завжди ставив нас у приклад своїм парафіянам. Італійці дуже дивувалися нашій вірності традиції. Дон Лоренцо дозволив нашій громаді користуватися вільною кімнатою при церкві. На Різдво та Паску ми там готували святкові страви, частувалися самі та запрошували на гостину о.Онуфрія та дона Лоренца.
Нашу громаду також запрошували на свято Пресвятої Євхаристії у місто Кастельрайімондо, де щорічно відбувається фестиваль квіткового мистецтва — створюють образи святих із квітів. Ми збирали квіти в горах та допомагали їх розкладати у композиціях.
– Побачивши світ, інші звичаї, який для себе зробили висновок?
– Немає нічого дорожчого за Україну! Тепер я розумію маминого брата, який повернувшись у Щирець після двадцяти років розлуки, цілував землю своєї малої батьківщини. Це дуже щемливі моменти.
Зараз ми щороку із родиною їдемо у Щирець на місце, де стояла хата і церква моїх предків. І щоразу в мене з’являється відчуття, що ми там не самі. Таки правду кажуть, що «нашому роду — нема переводу»!